Своєрідним лакмусовим папірцем на ставлення партій і фракцій до вітчизняного виробникастало у Верховній Раді «маріупольське питання». Народний депутат України С. Матвієнков від імені «ВАТ ММК імені Ілліча» вніс пропозицію: дозволити трудовому колективу викупити в держави контрольний пакет акцій поза конкурсом. Адже майбутнє цього стратегічно важливого для України металургійного гіганту залежить від ефективного власника. Це питання відкрито обговорювалося в усіх підрозділах комбінату.
Соціальна політика дирекції знаходить підтримку в трудящих, тому вони не хочуть бути проданими якимось шахраям. Моральна подоба «новоявлених власників» наводить на думку, що при них про соціальний захист можна буде дізнаватись тільки з промов соціалістів. А позитивних прикладів розбудови підприємств- виробників будівничі власних банківських рахунків за кордоном ще не надали. Як акціонер, я вирішила, що краще — чесний український директор і соціальний захист, аніж невідомий «панамський» власник і невідомо що. Усі акціонери виступили за те, щоб повноправним власником комбінату став трудовий колектив. Головою правління ВАТ знову обрано директора Володимира Семеновича Бойка, який має великий авторитет і користується довірою працівників комбінату. Збори акціонерів прийняли рішення про виплату дивідендів, і це відбулося вперше в гірничо-металургійній галузі України!
Як же поставились до пропозиції-прохання 50-тисячного трудового колективу фракції і партії у Верховній Раді?
Полум’яні борці за права трудящих проти «буржуазного режиму» під гаслом «підприємства — робітникам» комуністи першими увімкнули червоний світлофор на шляху маріупольців до покращання життя. Як завжди, у комуністів слова — одне, а справи — зовсім протилежне. Комуністи виступили проти того, щоб робітники були власниками свого підприємства, проти того, щоб вони мали більше акцій і відповідно одержали більше дивідендів. Комуністи повелись не як фракція, а як продзагін і показали себе як експропріатори трудящих. А у своїх передвиборних листівках вони вводили в оману виборців фальшивими домислами, що дирекція комбінату нібито проведе його розпродаж світовому імперіалізму. Невже після цього останні незрячі не прозріють і не побачать справжнє обличчя «виразників» інтересів трудящих?!
Мотивації відхилити пропозицію депутата С. Матвієнкова були різні (але акціонерів більше хвилює не мотивація депутатів, а результат їх голосування). Так, фракція «Реформи-конгрес» не підтримала маріупольців тому, що шановний депутат С. Терьохін не знає, що таке трудовий колектив.
А соціалісти, навпаки, все знають про трудові колективи. Так красиво проголошують про справедливу приватизацію на їх користь, що для самих соціалістів трудові колективи вже стали віртуальною «іконою». Бо коли справа дійшла до одного конкретного колективу, що зажадав справедливої приватизації, то «шведські» соціалісти О. Мороза натиснули на кнопку з червоним світлом «ні!». Чого це вони так злякались реальної справедливості? У наших жорстких економічних реаліях система страхової медицини для працівників комбінату, що діє вже п’ять років, — хіба це не «шведський соціалізм»? А соціальний захист, про який безупинно теревенять соціалісти, директор В.С. Бойко та його команда постійно впроваджують у життя шляхом створення нових робочих місць, підвищення зарплати і своєчасної її виплати, допомоги ветеранам ВВВ, пенсіонерам, школам, дитячим садкам, — і роблять це з думками про конкретних людей. Заради якої віртуальної справедливості реальний трудовий колектив, що працює, не заслуговує стати повноправним господарем свого підприємства?
Незрозуміла позиція фракції «Руху» Г. Удовенка. НРУ підтримав юних революціонерів «Самостійної України», що під патріотичними гаслами більшовицькими методами захопили приміщення ЦК КПУ. Тепер «єдиним фронтом» з тiєю КПУ (КПРС), яку — на «нюрнберзький процес», НРУ не підтримав прагнення робітників законним шляхом взяти в свої руки долю власного підприємства. Хіба не можуть бути патріотами керівники і трудівники металургійного комбінату, що хочуть й уміють працювати самостійно і вкладати прибутки у власне виробництво?
Наведу один приклад (а таких багато). Донецький державний хіміко-металургійний завод (ДДХМЗ) було доведено до банкрутства. Це підприємство виробляло полі- і монокристалічний кремній та лігатури і «благородні феросплави». До банкрутства його довели «новоявлені партнери», що вели договори відверто по-грабіжницьки на давальницьких умовах переробки сировини. Коли це стало відомо, голова зібрав правління ВАТ, і воно після дослідження матеріальної бази прийняло рішення, щоб врятувати підприємство, приєднати його до комбінату як структурний підрозділ. На що і був даний дозвіл Кабміну (08.07.1999 р.). На мій погляд, це яскравий приклад патріотичного прагматизму. Адже правління ВАТ прийняло рішення, коли вже стояло питання про розпродаж майна ДДХМЗ, і при цьому абсолютно нікого не хвилювали соціальні наслідки ліквідації заводу. Врятовано унікальне для України підприємство, відроджується виробництво вітчизняної сировини для напівпровідників, так званого «сонячного» кремнію, що використовується при виготовленні фотоелементів для сонячних батарей. Тобто керівники думають не тільки про поточну вигоду (що так характерно для «новоявлених власників»), а й про майбутні технології.
А про що думають вищезгадані фракції Верховної Ради? Про те, щоб можна було продати за безцінь державний контрольний пакет акцій (щоб комуністи і соціалісти потім звітували про свою причетність до виплат заборгованих пенсій), продати таким «новоявленим власникам», як ті, що довели ДДХМЗ до банкрутства? Ні! Нехай вони вкладають свої гроші у підприємства, що не працюють, і відбудовують їх. Але це вже буде не патріотичний вчинок, а просто подяка державі за те, що легалізувала їхнi капітали.
Прийняте депутатами рішення розчарувало. Навіть дивіденди вже не викликають тієї радості, що була... Але люди вірять, що директор і депутат продовжать боротьбу за їхнi інтереси. А металургійний комбінат ще не раз нагадає про себе новими досягненнями, щоб народні обранці все ж таки знали, що таке трудовий колектив акціонерів.
