Сьогодні наша держава переживає конституційну кризу. Це саме той період, при тому в країні є декілька центрів державних політичних впливів, коли кожен з цих центрів провокує свої ідеї, які на його погляд однозначно правильні, корисні, необхідні. Потрібно сказати, що це досить небезпечне становище — починає розбалансовуватися державна влада. Кожен з цих владних Олімпів поступово починає набирати своїх прихильників, які підкоряються лише йому і які свято вірять, що саме їх владний «Олімп» є правовим. Це може призвести до того, що державний апарат настільки розмежується за своєю прихильністю, що не зможе працювати як єдиний державний механізм.
Досить тривожна ситуація виявляється ще й тому, що сьогодні політичні симпатії більшості суспільства проявляються до політичних вождів, політичних брендів, а не до практичних політичних діянь, тобто не до політичних програм, виконаної роботи, конкретних політичних спрямувань. Ми віримо їм настільки, що не аналізуємо результати їхньої роботи, або ж самі собі намагаємося пояснити, чому вони так спрацювали. У розвинутих демократіях більшість населення спокійно підтримує ту політичну силу, яка на ділі показує результати. Таким чином, влада працює досить інтенсивно та добросовісно, виконує обіцянки, і змінити її на іншу проблематично. Саме тому ми спостерігаємо, що на Заході політична сила, яка прийшла до влади, приходить не на один виборчий термін, і це додає стабільності розвитку держави.
Трохи більше 10 років, як наша незалежна держава затвердила Конституцію, а ми вже 8.12.2004 р. досить суттєво її реформували. Але й з цього часу пройшло всього лише два роки, а ми вже знову опинилися перед конституційним роздоріжжям, піднімаємо питання про зміну Конституції, виносимо декілька її варіантів, як на самому початку цього процесу. Що ж ми робимо? Навіщо ж ми смішимо весь світ? Хіба не розуміємо, що потрібно привчати себе до життя за Конституцією, привчати своїх підлеглих, усе суспільство, а не творити Конституцію під себе. Це ж дорога в нікуди, це постійні державобудівничі коливання, які, звісно, не цементують суспільство.
Сьогодні нам в Україні не потрібно приймати нову Конституцію. Потрібно пояснити широкому загалу, і обгрунтовано пояснити, чому нас не влаштовують діючі норми Основного Закону. Пояснення повинні бути аргументовані, досконалі й одночасно прості, щоб їх зрозуміло все суспільство. І лише потім, коли ця думка необхідності внесення змін до Конституції заволодіє більшістю населення, можна приступати до подальшого вдосконалення вже діючих норм Основного Закону. Саме вдосконалення діючих норм, а не прийняття нового Основного Закону. Ми розуміємо, що велика, потужна політична сила на чолі з харизматичним лідером може провести через суспільство необхідність прийняття нової Конституції, але це закладає прецедент, що за деякий час уже нова політична сила зі iншим лідером намагатиметься знову переписати цей Закон тільки під себе.
На жаль, ми вже спостерігаємо, що політична боротьба в Україні досягла тої межі, що порозумітись основні політичні сили не зможуть. Дуже далеко вони вже зайшли в своїх взаємних звинуваченнях, у впевненості в своїй правоті та маючи за собою солідну підтримку виборців. Усе це означає, що ми поступово втягуємося у черговий політичний переділ: спочатку це вибори, потім формування коаліції, ще пізніше — написання під себе нової Конституції. Гірко все це спостерігати, адже розумієш, що це подальший духовний, моральний, політичний розкол українського народу. Уся наша багатовікова історія трагічно точилася навколо поєднання та розпаду на окремі шматки частин українського суспільства з особливими сподіваннями, маючи на увазі сподівання «східняків» та населення заходу. Знову вийдуть в перший ряд проблеми мови, вступу до НАТО, поділу країни на федеративні регіони. Ці проблеми посилять протистояння, розбудять приспані часом пристрасті. Потрібно розуміти, що в ці процеси втягуються дуже широкі маси від пересічних громадян і до чиновників iз високих кабінетів, відволікаючи їх від рівномірного, стабільного життєвого ритму, продуктивної праці, морального спокою.
За нині діючою Конституцією сильно змінені повноваження парламенту, Президента та уряду. І ось саме в цих повноваженнях, в їхнiй суті й кількості і криється яблуко розбрату. Зараз зміщений центр повноважень від Президента до парламенту та уряду, але й Президент у державі ще досить сильна й вагома інституція. У нього лишились досить великі владні повноваження. Ми так і не змогли визначити і виписати, хто повністю бере на себе як владні повноваження, так і політичну відповідальність. Спостерігається в якійсь мірі в державі двовладдя. У нас досить сильний уряд і не малі владні повноваження має Президент. Обираються вони в різні строки за різними схемами. І ось коли Президент держави представляє одну політичну силу, а урядова більшість — іншу, протилежну за поглядами, то обов’язково будуть виникатимуть непорозуміння, суперечки, конфлікти. Тут не потрібно зважувати на те, хто саме представляє ту чи іншу політичну силу — чи Ющенко, чи Янокувич. Незалежно від прізвища, ця проблема закладена в державному механізмi. Законодавець, виписуючи норми Конституції, чомусь не передбачив можливостi цієї ситуації. Потрібно зрозуміти, що дві сильні владні інституції, що представляють різні політичні сили, будуть завжди сперечатися, конфліктувати. І в цьому випадку є лише два варіанти: вони обидві повинні представляти одну й ту ж політичну силу або ж владні повноваження однієї з них повинні бути значно вагоміші, так як це було за президентства Л. Кучми. Тоді, наприкінці його каденції, перед правлячою верхівкою постало надзвичайно важливе питання щодо владних повноважень наступного президента. Оскільки зі свого клану обрати президента не світило, то почалися пошуки нової моделі управління державою. Зміни мали бути такими, щоб суттєво зменшити владу нового небажаного Президента, розпорошивши її між парламентом та урядом. До президентської посади з великою народною підтримкою вперто просувався В.Ющенко, і щоб не дати саме в його руки величезних владних повноважень, основними політичними гравцями, гадаю, під натиском політичної верхівки було прийнято спільне рішення про обмеження влади президента й переходу до парламентсько-президентської форми управління державою.
