Століттями інтереси українського народу подавали різні держави через призму власних інтересів. Це знайшло своє відображення в діяльності політичних партій, інтереси яких за змістом протилежні й непримиримі.
Так комуністи, соціалісти і «регіонали», які сповідують ідеологію комуністичного шовінізму, боротьбу Української повстанської армії подають як боротьбу українців проти українців (невідомо лише, за що, чому й де повстанці черпали сили). В той же час каральні операції НКВС, внаслідок яких мільйони українців було депортовано, подаються як захист національних інтересів. Тому програми цих партій формуються як інтереси «Малої Росії».
Національно-визвольна боротьба в Західній Україні закінчилась після війни операцією «Вісла», яка проводилася за зговором тодішнього партійного керівництва колишнього Радянського Союзу та Польщі під наглядом так званої армії-визволительки. Ще й досі є живі люди, яких депортували, і це важко забути.
Закарпатці, завдяки своєрідному коду — «За Карпатами і далі на схід живе один з нами народ», через 1000 років неволі, в 1938 році бодай на два дні проголосили Українську державу — Карпатську Україну, заявивши світу, що ми є українці. А нас називали русинами, рутенами, угроросами, карпаторосами, руснаками. Цей факт із розумінням був сприйнятий у світі. Проти висловилися лише дві особи: «вождь народів» та в одній з передач «Свобода слова» патріот від Партії регіонів пані Герман.
І незважаючи на всі національні інтереси — єдині, цілісні, українські й позапартійні, партії сьогодні борються з популізмом. Хіба можна назвати популізмом зникнення Чорноморського торгового флоту за президентства Кравчука або розтоптану кучмістами так звану народну приватизацію чи сьогоднішнє підвищення цін? За всі роки незалежності спостерігалася лише одна політика: збагачення багатих, яка нічого не дає народу, бо гроші від збагачення йдуть не в економіку, а за кордон.
У той же час рівень купівельної спроможності населення випав з інтересів партій. А ця проблема важливіша, ніж боротьба за прем’єрське крісло. Адже за проблемою купівельної спроможності приховується рівень національного товарного виробництва, бо це не лише товари, але й можливість заробляти. Відомо, що ніхто з багатих так не зацікавлений в рівні купівельної спроможності, як виробник товару. А оскільки їх у політиці мало, то й проблема опинилась поза інтересами партій. І не тільки це. Бідні — теж український народ, і в них є свої інтереси. Наприклад, мати роботу і можливість платити за воду, а не вести дикий спосіб життя і сидіти без роботи з перекритою системою водовідведення.
То до яких пір ми дивитимемося на власні інтереси через призму чужинців?
