Старий чиновницький клас, звісно, без особливого ентузіазму сприймає лозунги та нововведення помаранчевої революції. Важко «добродіям підпису» перетворитися на слуг народу, та ще й не брати при цьому звичнi хабарі. Важко нашим чиновникам відвикнути від порядку, коли населення є жалюгідним прохачем чиновницької милості. Тому головною зброєю чиновника залишаються застарілі інструкції. Недаремно прем’єр-міністр Ю. Тимошенко в одному зі своїх виступів резонно зауважила, що інструкції свідомо створювали як базу корупції.
Особливого розчищання потребують корумповані «авгієві стайні» системи вищої освіти. Це стосується не лише вступних і семестрових іспитів і заліків, а й численних нормативних положень, прийнятих за колишньої влади, які завзято відстоюють ті ж чиновники сьогодні. Неодноразово друковані ЗМІ писали про одіозне Положення «Про визнання іноземних документів про освіту» (правильніше було б «Про невизнання…»), а віз і нині там...
Не так давно Держсекретар О. Зінченко заявив, що вакансії в Державному секретаріаті заповнюватимуться молодими кадрами з Гарвардськими, Оксфордськими й іншими дипломами відомих зарубіжних університетів. Проте навряд чи він передбачав, що це категорично заборонено вказаним положенням, оскільки іноземні дипломи не відповідають українським стандартам вищої освіти. Для умовного визнання іноземного диплома допустимі лише 5 — 7% відмінностей від застарілих українських стандартів (а для безумовного — на 100% збігу?). І навіть державні дипломи російських вузів, які повинні беззастережно визнавати згідно з договором про взаємне визнання дипломів, на офіційне переконання начальника одного з управлінь Міносвіти, необхідно однаково нострифікувати згідно зі згаданим Положенням. Причому спершу, на думку чиновника, який керує ліцензуванням й акредитацією вищих навчальних закладів, до російських дипломів треба було застосовувати всі пункти цього Положення, а в останніх листах — лише пп. 10а а та 11а. Однак і тут проявляється лукавство: державні дипломи України та Росії, договором визнані еквівалентними, тобто рівнозначними та рівноцінними, то навіщо ж ще й встановлювати відповідність їх документам, обумовленим у договорі з Росією, якщо самим договором це встановлено? Навіщо визначати спеціальність, за якою цей диплом буде визнаний в Україні, якщо спеціальності, як правило, збігаються, і сам роботодавець без участі міністерства визначає, потрібен йому цей фахівець чи ні? Причому наводиться, знов-таки, лукавий аргумент: мовляв, не всі категорії документів, виданих у Росії, визнаються договором. Що стосується державних документів про вищу освіту, то в договорі всіх їх визнають беззастережно. А для того, щоб відрізнити державний диплом від недержавного, абсолютно не обов’язково записуватися на прийом у Міносвіти, неодноразово відвідувати його, здавати різні документи, платити в касу 108 грн., залучати трьох експертів і чекати відповіді від одного до чотирьох місяців. Україна приєдналася до Конвенції про апостиль, і зараз апостиль російського міністерства засвідчує достовірність російських державних дипломів.
Виникає запитання: куди дивиться наше Міністерство закордонних справ, яке згідно із законом має приборкувати знахабнілих чиновників, які фактично не визнають міжнародних договорів і конвенцій?
Не менш одіозні і критерії ліцензування й акредитації вузiв, зокрема вимога 10 квадратних метрів аудиторних площ на одного студента, а також — щоб 90 % науково педагогічного персоналу були постійними працівниками вищого навчального закладу тощо. Навіть державні вузи не спроможні виконати всіх умов, не кажучи про приватні. На Заході немає поняття «трудова книжка» і, навпаки, вітається мобільність викладача.
Крім того, за західними стандартами та стандартами Болонського процесу, до якого приєдналася Україна, акредитацію повинні проводити не чиновники міністерства, а громадські організації, що складаються з представників вузів і роботодавців, і не за квадратними метрами, а за знаннями студентів.
Ще однією непотрібною для держави та суспільства структурою є винайдена радянською системою Вища атестаційна комісія (ВАК), завдяки якій докторами та кандидатами наук стали багато людей, які не мають жодного стосунку до науки (директори фірм, депутати, урядові чиновники тощо). А справжні вчені, які не мають фінансового капіталу для захисту дисертацій, залишаються не при ділі. І зараз це неподобство намагаються закріпити спеціальним законом — до Верховної Ради представлені вже три варіанти. Будівля на Хрещатику плюс окремий рядок держбюджету — все для чиновників абсолютно зайвої структури. У Європі й Америці чудово обходяться без неї, і наука від цього не страждає, а навпаки — процвітає. Крім того, за західними стандартами в Україні введений ступінь магістра, то нащо зберігати анахронізм — вчений ступінь «кандидата в доктори»?
Боротьба з корупцією — це не міністерська заборона дарувати квіти улюбленим викладачам, а позбавлення посад насамперед великих «ягідок», які винаходять усілякі інструкції для поповнення власних кишень. Чиновники та їхні інструкції повинні служити людям, а не навпаки. А для того, щоб чесним адміністраторам вистачало зарплат, чиновників має бути набагато менше.
