Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Кований чобіт — за м'яку букву «Г»

28 серпня, 1999 - 00:00

У випалених териконах Донеччини ми брали перші уроки життя, з широко відкритими очима ловили світ степу. Всмоктували специфічну шахтарську культуру, де кожен день був як свято. Нічого українського не залишилося на Кальніуській паланці — благоухали посьолкі Радянськоє, Водянськоє, Беліцкоє... З якою насолодою я смакував свою «вищість» у піонерському таборі над селюками із Західної, Центральної України — бики, село! Я належав до арійської (вибачте, російської) титульної нації і, соромлячись свого українського прізвища, мріяв, що його поміняю на благозвучне Соколов! Куди там Мині Мазайлу! В 14 років з відмінним атестатом втік від батьків до залізничного ПТУ, «чтоб ісколесить всю свою Родину». Господарка квартири, напившись браги, з інвалідного візка (втратила ноги на «освоєнні цілінних земель») кричала: «Я с вас сдєлаю Героєв Совєтського Союза!», а ми хотіли ними стати. В армію йшли добровільно, писали заяви на зарахування до «обмеженого контенгенту» для виконання інтернаціонального обов'язку.

В перший же тиждень служби я лежав серед розпечених барханів і кирзові чоботи «дідів-масквічєй» гупали об наше синюшне тіло з вереском: «У, хохол, да кагда ти навчишся виговаривать нормально «Г»!»

За два роки куди ділись титульність і гордість «великим і могучим». Ненависть до українськості загартувала українськість. У стінах вузу, навчаючись на історичному факультеті, всім тілом відчував кірзові підкови шовіністів — через глузування, пересмикування «інтелегентів-викладачів». Моїх предків на лекціях подавали як розбійників, убивць, голоту, яка була тим добра, що била панів.

Вже працюючи в школі, на одному з уроків, сказав учням, що гетьман Мазепа — державний діяч. А у підручнику — Іуда, зрадник. У кабінеті директора школи сиділи парторг, завуч по виховній роботі і не говорили, а шипіли: «Что, хочешь проліть рєки крові, как ти посмєл! Назвать іуду государственим дєятєлєм!?». Потім заспокоїлися, і директор мовила: «Вообще-то, мы к вам претензий не имеем, как к специалисту, но у вас есть украинизмы — «Г» мягко выговариваете...». Волосся стало дибки, мурашки побігли по тілу, звучний московський чобіт знову наздогнав — іскри бризнули, із очей покотилися сльози...

Вибачте за такий літературний відступ. Те, що трапилося зі мною, я би не хотів, щоб навіть тисячну долю пережив мій син. Нехай гордість, самоусвідомлення приходить природнім, нормальним шляхом, а не таким жахом.

У 1989 році «Закон про мови» був як пісня, ми на нього молилися, тому що розуміли — фундамент, основа. У вузах він ішов зі скрипом, в школах вірили в його тимчасовість. Які баталії на початку 90-х розгорталися! Як Росія провокувала громадянські заворушення, мусуючи мовне питання, бо розуміла: втратить свою мову в Україні — втратить навіки надію до повернення шолудивої собаки до будки.

І коли через 10 років ті, хто чинили спротив, почали поступово звикати до української мови, розуміти її, навіть зламавши себе психологічно, мовне питання відійшло на другий план, стало природним, не гострим. З'явилася еліта, яка, використовуючи українську мову, вивершувала себе над медіумом, підкреслюючи свою освіченість, інтелігентність, і середній клас «не в економічному значенні» потягнувся — замість блиску ненависті в очах і тваринного страху на запитання українською мовою відповідав посмішкою, і смакуючи українськими фразами, почерпнутими із телебачення і випливлими ще зі шкільної лави — відчував свою значущість, тьохкання солодкого щему — патріотизму і єдності.

Так от, через 10 років Президент видає указ про використання російської мови у вузах. Так тихо, підло, ніби ненароком, перевіряючи реакцію публіки — ковтне наживку, чи ні — у передвиборних технологіях ще не таке можна використовувати.

Доля недалекої людини — завжди пасти задніх, через втрату самостійної орієнтації. Якщо це йому підкинули заїжджі імеджмейкери із першопрестольної, то їх нафталінові поради можна зрозуміти — чужинці, що з них візьмеш. А «гарантові» що заціпило? Невже не розуміє, що провокує як патріотів, так і шовіністів? Розподіляй і володарюй — занадто тонко, як для апаратника- функціонера: просто він ним залишався завжди, ховаючись у жовтоблакитних тогах, коли це було вигідно, і ненавидів мову, «опустивши» населення до рослинного стану. Духовність, мова тільки заважає управляти стадом. Виникло бажання завершити роботу: «У формування нового совєтського чєловека» зразка кінця 90-х.

Такого невігластва щодо мови немає ніде (хіба що у білорусів). Заперечать, що канадійці, американці поряд живуть і користуються англійською. Так-то воно так, але давайте скажемо правду — Росія (на відміну від США) майже відкрито у своїй зовнішній політиці проводить лінію на ліквідацію країни нашими ж руками, щоб зробити видимість демократичного «возз'єднання» перед світовим суспільством. Як тільки у вузах будуть іспити російською мовою, то абсолютно не потрібні стануть предмети українська мова та література, навіщо їх вчити? Але мова — це не тільки засіб спілкування, це ідентичне, структурне мислення, символ сприйняття світу, це нація на 90 відсотків, це культура, традиції, пам'ять народу.

Невже незрозумілі прості істини? Якби це не було так важливо, то антиукраїнські сили не приділяли б так багато уваги цьому питанню. Потрібно стояти на сторожі мови, як це роблять французи, італійці, мабуть, тому у них такі якісні художні фільми і тоді ми відбудуємося. А інакше — кований чобіт межи очі — за м'яку букву «Г».

Юрій СЕМЧУК, історик, Дніпропетровськ
Газета: 
Рубрика: