З цікавістю і подивом я прочитав цю статтю. Теза «Голодомор як знищення кубанських українців...» шокувала мене! Автор, імовірно, нічого не чув про розкозачування! У 30-х роках виморювали донців і кубанців цілими станицями. У моєму рідному донецькому окрузі від голодного тифу вимерла половина населення. Та й те через грубе потурання уповноваженого: він не розстрілював за поїдання труєного посівного зерна. А якби був суворіший уповноважений — вимерли б усі! Я бачив дані статистики: Тихий Дон постраждав не менше за південно-східну Україну... Тільки били точніше — по станицях!
А на Кубані... Я читав листа, в якому говорилося про те, як в одній із станиць некозакам (росіянам і українцям) давали на день єдиний маленький шматочок хліба. Козакам же — нічого! Саме тисячі козаків, хоч до них і долучалися росіяни й українці, повстали, били червону армію в боях, а їхні станиці й курені зрівнювали з землею. Але ж криваве розкозачування почалося набагато раніше! Як можна писати про трагедію Голодомору українців на Кубані?! Як можна писати про трагедію Голодомору українців, не помічаючи набагато страшнішу долю іншого народу, козаків?! Чи не стане наступною статтею автора щось на кшталт: «Єврейський погром 1905 року як геноцид українців»?
КОМЕНТАР
Автор цього допису не звернув, мабуть, увагу на заголовок моєї статті: «Народження і загибель української Кубані». В газеті його зробили підзаголовком, а слова зі статті «смертельний вир» стали заголовком. Мета цього матеріалу полягала в тому, щоб об’єднати в єдине ціле сталінський терор голодом в УСРР і на Кубані. Наші опоненти часто кажуть: «Чого це ви висуваєте Україну на перший план, в Російській Федерації не менше України постраждали Кубань і Казахстан!». Точно такий аргумент знаходимо у цьому дописі, чи не так?
Казахстан — це окрема розмова, події там розгорталися не так як в Україні. А Україною тоді були УСРР i Кубань. За переписом 1926 року майже дві третини кубанського населення становили українці. Вони радо вітали українізацію, яка здійснювалася аж до кінця 1932 року, коли була оголошена «петлюрівщиною». Антиукраїнська спрямованість терору голодом завжди ретельно маскувалася кремлівськими «інтернаціоналістами», але Кубань «стирчить», як шило з мішка.
Сперечатися з Я. Любимовим щодо знищення радянською владою донських козаків не буду. Міг би багато чого додати з історії громадянської війни на Північному Кавказі в 1919—1920 рр. В ту, ще ленінську добу відбувався справжній геноцид донських козаків. Але російські історики не бажають виймати скелети iз шаф, для таких дражливих тем не вистачає ентузіастів.
Ще хотів би звернути увагу на виокремлення Я.Любимовим козаків як окремого, поряд з росіянами (русскими) та українцями, народу. Справді, між донцями і кубанцями було менше глибоких відмінностей, ніж козаками і прийшлими, так званими «іногородніми». Не буду деталізувати цю тему, її висвітлено у статті «Смертельний вир». Людям властиво ділити собі подібних тільки за однією, найголовнішою ознакою, і найчастіше нею є етнічне походження (належність до певного роду-племені, народності, нації). Існують, однак й інші відмінності — соціальні, гендерні, вікові (вічна проблема батьків і дітей) тощо. Дивлячись на історичний процес тільки під одним кутом зору, ми свідомо звужуємо поле зору. Це спостерігається, наприклад, в дискусії на сторінках газети „День» щодо окупаційності радянської влади.
