Михайло Сергійович Безсмертний, мешканець міста Бершадь Вінницької області, не надивується, як йому вдалося пройти всю війну і залишитися живим. Либонь, вижити допомогло його прізвище. Хоч його дядько, Яків Безсмертний, загинув вже на початку війни. А батьки Михайла Сергійовича отримали похоронку на сина і вже не сподівалися на його повернення. Але доля розпорядилася по-своєму. І обличчя батька, водночас налякане й щасливе від того, що син повернувся не з війни, а з «того» світу, назавжди закарбувалося в пам’яті ветерана.
Про страшні події війни сьогодні чоловікові нагадують численні шрами і травми. Поранення ноги, руки, голови, отримані на полі бою, ніколи не дадуть позбутися кошмарних спогадів. Однак не лише тілесні рани часто подумки повертають ветерана в далекі 40-ві роки. Ятрять душу й болючі спогади, пов’язані з тяжкими випробуваннями, які доводилося долати заради життя, і не тільки свого.
Особливо важким видався початок війни. Михайло Сергійович у червні 1941 року проходив військову службу у Вінниці. Про початок війни він почув не від своїх командирів, а від цивільних мешканців міста. Частину, в якій служив наш герой, направили на фронт під місто Стрий. Михайло Сергійович пригадує, як глухої ночі їх освітили прожектори з німецьких літаків, і почався обстріл. Виявилося, що прицільний вогонь по своїх військах наказали відкрити радянські офіцери. Складалося враження, що дії радянської артилерії та німецьких літаків були узгоджені. Під час обстрілу Михайла Сергійовича поранило, і він потрапив до госпіталю. Ветеран пригадує, що в перші місяці війни панувала приреченість. Офіцери давали незрозумілі накази, здавалися в полон, а іноді навіть діяли за вказівкою німців. Госпіталь не встигли евакувати, і Михайло Сергійович разом з іншими пораненими опинився в полоні.
44-го, після визволення з табору для військовополонених, його знову забрали на фронт.
«На фронті завжди був готовий до смерті — не зараз, то через годину чи день. Навіть не думав, що виживу», — з болем згадує Михайло Сергійович. — Важко було, часто доводилося недосипати й недоїдати, але ж це фронт: день і ніч на полі бою, в окопі чи в лісі».
Чоловік пригадує випадок: коли ступили на територію Болгарії, потрапили в облогу до німців. Вороги перейшли мостом Дунай та підірвали міст: відступати було нікуди. Батальйон опинився в оточенні. Аби вижити, вдавалися до всіх можливих методів. Ввечері оркестр грав якомога гучніше, солдати створювали видимість присутності великого людського натовпу. Та все ж довго утримувати ворога в омані не вдалося. Люте протистояння було неминуче. Отримавши в бою тяжке поранення, Михайло Сергійович опинився в госпіталі. Важко поранений, непритомний — так довелося йому зустріти довгоочікувану і так самовіддано виборювану перемогу.
Зате сьогодні Михайло Безсмертний жодного параду, присвяченого Дню Перемоги, не пропускає. Готується до нього напрочуд старанно та відповідально. Дістає з шафи військову форму, а також численні медалі. А їх у нього чимало. Ордени Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни, «За мужність», медаль «За відвагу» та багато інших нагород з гордістю носить ветеран.
Незабаром Михайло Сергійович відсвяткує своє 96-річчя. На схилі літ він хотів би лише одного — аби молоде покоління усвідомило вагу відважних вчинків солдат, які віддали життя і здоров’я за свободу та краще життя майбутніх поколінь.
