(нім. «Робота робить вільним»,
напис на воротах концтаборів
фашистської Німеччини)
Сучасне українське суспільство знаходиться у глибокій кризі. І основою, підґрунтям цієї кризи є байдужість людей, їхнє небажання боротись за свою свободу, свої права, свої інтереси врешті-решт. Причому така пасивність і байдужість сягає величезних, жахливих масштабів, охоплює суспільство в усіх сферах діяльності...
Колись у Римській імперії, якщо вільних громадян позбавляли безкоштовної роздачі хліба та вина, то за лічені години владна верхівка всієї Римської імперії, м’яко кажучи, повністю змінювалась. (Оце так демократія!). По- друге, вільні громадяни вважали за сором працювати, у всякому разі за наймом. Ну соромно було вільному іти в прийми, бути наймитом! Люди займалися політикою та громадським життям, юриспруденцією і філософією, мистецтвом і поезією, наукою і ремеслом, торгівлею і вільним підприємництвом, але ні в якому разі роботою на пана... Навіть якщо вільному громадянину не вистачало засобів для проживання, влада вважала за честь його підтримувати матеріально. Це ж громадянин Риму! Вільний громадянин! Цього вимагала тодішня справедливість і державна мораль.
Так, але ж були раби, за рахунок яких утримувалися їхні господарі та інші вільні громадяни — можливо, лукаво висуне свої заперечення «пересічний українець» чи «маленький українець», формула щастя якого «є робота — є сім’я, гайда розмножуватися!». Дійсно, були й раби. Але їхньою основною ознакою була зовсім не щоденна праця. Адже відомо, що були раби з високим інтелектом і блискучими творчими здібностями, які використовувалися. Деякі з рабів обслуговували високопоставлених можновладців і багатіїв-олігархів. Вони також не ходили на звичайну роботу, і навіть мали деякий вплив на вільних громадян через своїх потужних господарів. Тому напрошується запитання: яка ж основна відмінність між вільним і рабом? Відповідь однозначна: право обирати і бути обраним, тобто право брати участь у політиці та у владі, причому незалежно від фінансового стану. Але це в минулому...
Що ж можна сьогодні спостерігати в Україні? Закриті партійні списки, пропорційна система виборів депутатів на місцях строком на п’ять років, порочне суміщення посад місцевими депутатами всіх рівнів у органах виконавчої і представницької влади, коли депутат є чиновником і ще до того ж бізнесменом або скоріше баригою, тому що «бізнес» робиться на обкраданні бюджету і майна, що належить всім громадянам. До речі, Декларацію про місцеве самоврядування, заявлена мною ще три роки тому і надіслана особисто кожному депутату ВР останніх трьох скликань і представникам центральної влади, вперто ігнорують. А саме в цій Декларації вказані конкретні заходи для реального (а не популістського) реформування системи місцевої влади.
Взагалі, до слова сказати, в Україні, з її обтяжливою і несприятливою податковою системою, громіздкою системою бухгалтерського обліку, абсолютною відсутністю незалежної судової гілки влади, численними перешкодами і штучно створеними бюрократичними проблемами для будь-кого, хто хоче зайнятися вільним підприємництвом, а не роботою за наймом — бізнесу як такого не існує. А бізнесменами є, як правило, самі ж високопоставлені чиновники або їхні сім’ї, куми, свати, родичі, друзі, коханки, через яких розподіляється левова частка державного капіталу. Вони ж і в політиці, ті ж самі морди! Незмінювані вже роками, десятиліттями, хіба що місце підстаркуватих вже виродків заступають їхні діти чи онуки. І знову ж таки в якості «успішних бізнесменів» чи «політиків»...
Так от, як кажуть, повернімось до наших баранів... Найгірше — що громадяни України позбавлені права обирати та бути обраними. Право брати участь у політиці належить навіть вже не рабовласникам, а тільки їхнім лідерам, власникам політичних партій. Цілі армії найнятих за гроші або за привілеї вільних і невільних васалів активно улещують амбіції своїх панів або просто виборюють крок за кроком їхні фінансові інтереси, розважаючи при цьому населення штучними політичними конфліктами і створюючи видимість активного політичного життя.
Таким чином, як виявляється, суспільства в Україні майже не існує. Існує натовп. Розрізнений, безправний, безмежно віддалений від реальної політики і влади. Але, хоч як це дивно, задоволений своїм становищем і байдужий до політики натовп. Натовп задавлених страхом і зацькованих рабів, рабів вищої проби, від малого до великого готових «до останньої краплі крові» підтримувати і відстоювати своїх рабовласників, вислужуватися всіляко перед ними та з радістю ходити на роботу за наймом (навіть центри зайнятості створили, щоб зайняти тих, у кого радості недостатньо), замість того, щоб бути партнерами або хоча б повноправними акціонерами. А в інформаційному просторі наполегливо насаджуються різного штибу теми, котрі підносяться ледь не на рівень національних ідей (НАТО, «дерибан землі та забудови на головах холопів, які з розпачу кидаються під екскаватори», «мовні питання», «проблеми курсів іноземних валют», «олігархічно-кланові тусовки», «хто буде одноосібним керівником-фараоном країни», вже не кажучи про пташиний грип, коаліції та вибори для технічних виборців). Ці теми жваво обговорюються, і зазомбовані раби нещадно лупцюють одне одного, захищаючи своїх так званих кумирів. Виникає питання, може взагалі ввести виборчий майновий ценз (тимчасово, поки не зникне останній раб, як в часи Мойсея), тому що такий народний баласт істотно гальмує розвиток громадянського суспільства і готовий за «кіло гречки» продати не тільки свій голос, а й рідну матінку.
На жаль, поки що дуже мало по-справжньому вільних громадян, які можуть незалежно висловлювати свої погляди, боротися за справедливість і свої права, не оглядаючись ні на кого. І це в часи, коли давним-давно успішно функціонують високопродуктивні виробництва, коли у наш вік цифрових технологій взагалі не існує проблем із застосуванням сили машин у суспільній праці та реформуванні суспільства, коли з допомогою сучасних телекомунікаційних систем інформація передається за лічені секунди. Оце так парадокс!
То, може, чесніше ввести систему добровільного рабства в Україні? І рабам комфортно, і панам спокійно...
