Пригадую, років двадцять тому ми обговорювали зі знайомим науковцем статтю про Ізраїль. Йшлося в ній про те, що ця молода близькосхідна країна отримала багатющий «подарунок» від СРСР. Звідти на постійне проживання до Ізраїлю виїхало біля мільйона колишніх радянських співгромадян єврейської національності. Серед них було багато математиків, шахістів, поетів, художників, скрипалів... Успіхи Ізраїлю пояснювали саме цією інтелектуальною «добавкою». Видно, у загальному «плавильному казані», у якому варилася, чи то пак, творилася модерна ізраїльська нація, не вистачало саме шахістів і скрипалів! Я тоді висловив своє здивування з цього приводу: мовляв, країні, яка воює, треба побільше військових, а не скрипалів. Але професор, трохи подумавши, сказав, що він згоден з висновками автора. «Ну, стане грати скрипаль на вулиці... Хто в першу чергу підійде послухати? Скоріш за все, розумні, освічені люди. Підійдуть, поспілкуються, перезнайомляться. Будуть говорити про якісь актуальні речі. Мільйон людей з вищою освітою — це й справді немало! Так і твориться громадянське суспільство, народжується нова нація...»
***
Ви знаєте, чому перший ізраїльський міномет називається «Давидка»? А тому, що саме сибіряк Давид Лейбович став його творцем. Перші міномети колишній учитель з Томська робив із каналізаційних і водопровідних труб. Виготовлявся міномет у кустарних умовах, у бою його переносило вісім бійців. «Давидка» стріляв не дуже точно, але снаряд вагою 40 кілограмів зчиняв страшенний гуркіт. Та й руйнування були чималими... Араби боялися кустарної єврейської артилерії, саме вона й посприяла перемозі Ізраїлю. Минув час, і вдячні громадяни встановили міномет на постамент в місті Гіватаїм. А винахідливий Давид Лейбович став засновником військової промисловості Ізраїлю. Згодом він сконструював ще й протитанкову рушницю «Піат».
***
Взагалі, знання — дуже важлива річ. Інколи можуть стати у пригоді не лише технічні знання, а й знайомство з культурою іншого народу, з його релігією. Цікавий випадок стався з Романом Шухевичем, коли той після розгрому Карпатської Січі потрапив у полон до угорських фашистів. Майбутній головнокомандувач УПА умів швидко приймати рішення і адекватно діяти у критичних ситуаціях. Щоб не мати справи з угорськими спецслужбами, Шухевич вирішив видати себе за єврея. Окупанти, щоб його викрити, повели на «співбесіду» до місцевого рабина. Цікаво, що іспит Роман Шухевич витримав. Водночас треба віддати належне і рабину, який розуміючи, що й до чого, підтвердив твердження українського націоналіста. Очевидно, відіграла певну роль симпатія до людини, яка розбирається у єврейській культурі. Твердження радянських ідеологів, що українські націоналісти ледь не поголовно були «різунами» і хуторянами з примітивним світоглядом, взагалі, не витримують критики. Бо що б тоді робив у лавах ОУН нащадок німецьких колоністів Костянтин Гіммельрайх? До того ж східняк (народився на Чернігівщині) і командир Червоної Армії? Напередодні війни він, гідробіолог за фахом, написав, але не встиг захистити кандидатську дисертацію за темою «Малі річки України». То, може, любов до рідного краю всьому виною? Недаремно ж така тема дисертації. А, може, поетичний, письменницький дар? Відомо, що на початку січня 1945 р. Кость Гіммельрайх зустрічався з Романом Шухевичем. А той призначив його командиром відділу особливого призначення УПА-Схід, що складався із українських патріотів-східняків і метою якого було взяття Києва після початку ймовірної війни між СРСР і західними союзниками навесні 1945 року. Керувати спецназом — річ не проста. Але ж довіряв Шухевич колишньому радянському командиру! Може, тому що непогано знав його біографію? Знав, що його підлеглий має знання у різних галузях. Адже Кость Гіммельрайх спочатку вчився в електротехнікумі, який залишив через конфлікт з учителем... У 1928 році вступив у хімічний технікум, де провчився два роки. В 1935 році закінчив зоотехнічний інститут. Після закінчення інституту був покликаний на рік до військової школи в Хабаровськ, яку закінчив старшим лейтенантом артилерії. І з таким скромним військовим базисом примудрився бути заступником командира полку при обороні Києва в 1941 році. І скрізь у нього все виходило! Хіба такий не виконає наказ, не встановить українську владу в Києві? Та оскільки третя світова війна так і не розпочалася, Кость Гіммельрайх, перейшовши кордон, опинився на Заході. Згодом виїхав до Австралії. Там був членом Об’єднання українських письменників «Слово», автором збірок поезій і оповідань, численних статей у пресі. На жаль, майже весь його літературний доробок загинув у пожежі 1953 року. Лише дещо вдалося відновити з часом. Цікаво, що син українського патріота з Чернігівщини Юрій Гіммельрайх став художником, членом Спілки українських образотворчих митців Австралії. Отже, тут, як і у випадку з Ізраїлем, простежується чіткий зв’язок між високим рівнем культури і патріотизмом.
***
Якщо зануритися в історію Київської Русі, то ми й там побачимо аналогічні приклади. Коли на заході Європи викристалізувався рицарський роман (спершу віршований, а невдовзі й прозовий), на Русі народжується «дружинна» повість. І чи не першим зразком цього жанру стали повісті, створені гуртком книжників при дворі Ізяслава Мстиславича. Михайло Грушевський прямо вказав на те, що повість про Ізяслава Мстиславича, яка дійшла до нашого часу у складі Київського літопису, «по своїм літературним прикметам повинна зайняти місце поруч найславніших творів середньовічної літератури — лицарських епосів і романів...»
Чи мала література якийсь вплив на військо? Можливо, й не прямий, а дещо опосередкований, але таки мала. Це так само, як із скрипалями в Ізраїлі... І музика, і хороша література завжди породжує творчий азарт, мобілізує думку національної еліти. Князь Ізяслав не лише опікувався книжниками. Щоб підвищити стратегічну мобільність свого війська, він побудував на Дніпрі флотилію кораблів спеціального призначення. Їх суцільні палуби підвищеної міцності не тільки були майданчиками для стрільців, а й захищали гребців від ворожих стріл та списів. Це, звичайно, не ізраїльський міномет «Давидка», але що ж ви хочете — мова не про XX, а лише про XII століття... А блискучий маневр Ізяслава з облаштуванням фальшивого табору та нічним форсованим маршем на Київ? Він приніс волинській дружині вирішальну перемогу в протистоянні з володимиро-суздальським князем Юрієм Довгоруким без жодної краплі крові. От вам і творчий азарт, породжений літературою!
***
Чи може вищенаведена інформація мати якесь прикладне значення для сучасної України? Може. Звісно, мільйон біженців із Росії (патріотичних, українського походження, до того ж з вищою освітою) нам поки що не світить. Але допомогти кращим людям з Донбасу і Криму — переміщеним, які тепер живуть у різних містах материкової України, — ми просто зобов’язані. Коли хоча б найосвіченіші, найпатріотичніші з них (для цього потрібна системна «інвентаризація умів») отримають всі умови для самореалізації, то від цього виграємо усі ми.
