У газеті «День» за 17 квітня ц. р. у матеріалі «Домиролюбилися» я писав на тему армії. Зокрема, про необхідність відновити призов юнаків на строкову службу, що, до речі, Верховна Рада і зробила. Хочу дещо розширити цю думку.
...Нарешті вголос на всіх рівнях — у парламенті, в уряді й Адміністрації Президента відверто заговорили про плачевний стан наших Збройних сил: необґрунтоване скорочення чисельності армії, її слабке матеріально-технічне забезпечення, низькі зарплати офіцерів і рядових контрактників. Тепер бачимо, якими зусиллями і в пожежному порядку все це доводиться виправляти. Переглядати бюджетні статті на потребу війська, урізаючи соціальні, прискорено виготовляти на українських оборонних заводах сучасні танки, БТРи, бронежилети, шоломи та інше спорядження, вникати в морально-бойовий стан підрозділів та цілих частин, їхні настрої та патріотизм. Якщо дві перші позиції ще можна прискорено залагодити, то з третьою — значно складніше. Адже особовий склад привчили до думки, що у нас немає ворогів, а на сході «старший брат» ніколи не посміє нападати і захоплювати територію суверенної держави.
Правда виявилася гіркою: довелося піти з Криму. І не тому, що там не вистачало нашого війська, а тому, я вважаю, і мене підтримують у цьому мої знайомі, друзі, які пройшли Афганістан, що хибною виявилась концепція формування особового складу військових округів (управлінь) за територіальним принципом. На півострові понад 75 відсотків складу солдатів, матросів та офіцерів були уродженцями Криму. Отож, їхня місцева прописка і квасний патріотизм переважили військову присягу. І вони легко здавалися на першу вимогу «зелёных челавечков». Те саме вчинили на вмовляння своїх дружин та матерів деякі підрозділи, сформовані з контрактників, і на Донеччині. Треба негайно повертатися до правила, коли хлопці із західних областей мають служити переважно на сході й півдні України, а юнаки звідти — в нашому регіоні. Так було ще на початку 1990-х років. Я тоді регулярно вів радіопрограми «Естафета подвигу», «Служити Україні», «Слухай, прикордоннику». Часто запрошував до мікрофона воїнів — уродженців Дніпропетровської, Харківської, Донецької, Сумської та інших областей, які служили в гарнізонах міст Володимира-Волинського, Ковеля та Луцька. Для них організовувались екскурсії в музеї, пам’ятними місцями Волині, в гості часто приходили керівники молодіжних організацій, шефи — студенти місцевих вишів. Активісти Товариства «Просвіта» виступали з бесідами, давали уроки. Це допомагало східнякам вивчити українську мову, ґрунтовно познайомитися з історією цього краю, місцевими звичаями та обрядами, подружитись із західняками і не вважати їх бандерівцями.
З викладеним вище не можу не зупинитися на ситуації в Донецькій та Луганській областях, де весь час правили бал регіонали з комуністами. Місцеві сепаратисти, заслані терористи, кримінальні елементи, люмпенізовані найманці, яким щедро платять вкраденими у народу грішми Янукович та його поплічники, вчинили заколот, що переріс у бойові дії проти української армії. Рахунок загиблих іде вже на сотні. Є численні жертви й серед мирного населення. Сіється паніка, в серця людей вселяється безнадія. Усього цього могло б не бути, якби там місцеві жителі мали хорошу роботу, гідні зарплати, задовільні соціальні послуги, якби була виважена гуманітарна, інформаційна політика і ця надважлива сфера не була б віддана на відкуп приватним студіям, олігархічним газетам і багаторічному ворожому зомбуванню російськими телеканалами місцевого люду. Чверть цього населення, за даними «референдуму», вірить політиці Путіна, значно кращому життю росіян і хоче потрапити в їхні обійми. Для них Україна — чужа держава, а влада у Києві, бачите, не їхня, а фашистська. Шириться думка: чому не провести чесного опитування та охочим дозволити виїжджати на терени «любої їм Росії». Але кому ви там потрібні? Там теж проблеми з хорошою роботою, інфраструктурою та житлом. Торішня повінь на Амурі оголила нетрі, в яких живуть місцеві жителі. І не всюди високі зарплати, як у Москві, Санкт-Петербурзі та інших великих містах. Отож, шановні, треба одуматись. Обрати на місцях чесних, компетентних керівників, які дбали би про вас, про свої села й міста і в дружбі з українцями розбудовувати свою країну. У нас тепер чудова перспектива: після підписання Угоди про асоціацію України з ЄС матимемо ділові економічні зв’язки, і потрібно буде вчитися жити, працювати за новими правилами у великій сім’ї європейських народів та спільними зусиллями будувати своє достойне майбутнє.
