Ось, здається, і закінчився черговий етап бюрократичної революції в Україні, до якої, правду кажучи, народ не виявив великої цікавості, незважаючи на посилений режим пропагування та організацію майдан-шоу.
Розклад політичних сил не змінився — маємо лише черговий «брестський мир» — і, ймовірно, не зміниться, навіть після проведення позачергових парламентських виборів. Однак є невеличка перерва на з’ясовування причин перманентної кризисіади та шляхів вироблення її розв’язання.
Коріння ситуації полягає у відсутності загальновизнаної національної ідеї, а, точніше, у відсутності порозуміння у її виробленні.
Для початку сформулюємо постулати, по яких, в усякому разі, у програмних заявах усіх політичних сил, не виникає ніяких заперечень. Є держава — Україна. Незалежна та самостійна. Є український народ.Є культурні та наукові надбання, які вироблені видатними представниками саме цього народу.
Політичні суперечки точаться щодо трактування його минулого, розвитку його мови та шляхів майбутнього розвитку. Зрозуміло, що ці суперечки виникли не зараз і мають свою історію.
Починаючи ще з козацької доби, старшина завжди шукала власної вигоди, на яку активно впливали зовнішні військові та фінансово-економічні фактори. Власне, врожай історичних наслідків цих впливів і збирають сьогодні політики. Вікове, повне протиріч, перебування у складі Російської імперії, а потім і у її фактичному наступникові — СРСР і досі накладають певний, досить вагомий, відбиток на свідомість представників сучасної старшини: існують сили, які і зараз активно намагаються реанімувати та використовувати досить глибоко вкорінені ідеологічні штампи минулого.
Звісно, що у цьому минулому не все було погане, але далеко не все було і добре. Наприклад, кожен неупереджений представник українського народу сам може покласти на ваги історії масштаби діяльності ОУН-УПА, організації ГУЛАГу та Голодомору і зробити власний висновок щодо ретельно прихованих джерел походження політичних спекуляцій.
Крізь призму спекуляційного трактування історії слід розглядати і вимогу офіційного введення другої державної мови. Мови «валуєвського циркуляру», метою якого було назавжди відіслати у забуття живу мову давнього українського народу, підтриману творчістю Котляревського, Шевченка, Франка…
Безперечним фактом є те, що на політичній арені з’явились потужні сили, які намагаються перевести Україну на рейки саме українського розвитку. І свідотцтвом цього став той самий Універсал 2007 року — документ, який, незважаючи, навіть, на його невиконання та відкликання підписів, став, так би мовити, першим каменем у фундаменті побудови єдиної країни. Саме цей документ започаткував стирання граней розподілу по лінії схід-захід. І наслідком цього стало розширення парламентської більшості. Шляхом бюрократичних, підковдрових методів, шляхом об’єднання керівництва партій нібито «вічних» класових ворогів, шляхом фактичного знехтування волевивленням народу.
Коротко охарактеризувати природу сучасної політичної кризи можна так: верхи не хочуть жити по-старому, а низи розчарувались у своїх керманичах. Хоча знаємо, що ці самі низи, при нагоді, можуть сказати і своє вагоме слово.
Як це не дивно, але другий камінь у побудову фундаменту майбутнього країни було покладено тими самими домовленостями щодо проведення позачергових виборів. Українські політики довели, нарешті, що можуть домовлятися, тобто знаходити рішення на основі здорового глузду. Щоправда, поки що в екстраординарних умовах.
Що тепер? — Новий парламент? Нова Конституція? Просте існування ані того, ані другої самі по собі нічого не дадуть.Цілком зрозуміло, що суспільству потрібні закони, однакові для всіх. І суворе виконання цих законів. І відповідальність.
Відповідальність, а точніше — безвідповідальність, за створення законів несе Верховна Рада. Кількість браку в роботі цієї структури практично не піддається звичайному переліку.
Як показала практика вироблення домовленостей, існування Конституційного Суду взагалі не має сенсу. Події, які відбулись у країні, наявно показали, що це лише чергова бюрократична структура, яка профукала значну кількість народних грошей і виявилась ні на що не здатною. Забудьте назавжди бюрократичну тезу про підвищення відповідальності! Відповідальність — це така річ, яку взагалі не можна підвіщити. Або вона є, або — немає.А для нормального розвитку держави вона просто необхідна, і вам ніколи не знайти кращого контролеру, ніж сам народ, який, до речі, «здійснює владу безпосередньо». І не треба витрачати народні гроші та вигадувати нові контролюючі служби, коли брат-бюрократ контролює брата-бюрократа. Замість усіх контролюючих служб потрібно ввести звичайний зворотній зв’язок. Тобто ввести систему справжнього народного контролю шляхом упровадження серії офіційних видань «Відповідальність» на всіх рівнях: районному, міському, обласному та республіканському.
Наприклад, до місцевої бюрократичної структури надійшло звернення або скарга громадянина. Законом встановлено час на його розгляд та вирішення поставленого питання. Якщо питання в зазначений строк не вирішено, то громадянин звертається до газети «Відповідальність» з першим попередженням, яке друкується жовтим кольором. Якщо після цього питання не вирішується протягом тижня, то за іншим зверненням друкується друге попередження червоним кольором. Аналогічно, третє попередження — чорним кольором, що автоматично стає звертанням до суду, який судовим рішенням відстороняє такого чиновника від виконання обов’язків на строк до десяти років. Якщо у підпорядкуванні вищого чиновника знаходяться хоча б три таких підлеглих, то також автоматично такий посадовець відправляється у відставку. І так далі, аж до найвищих посадових осіб держави.
Цілком зрозуміло, що невирішені справи посадовця-попередника переходять до його наступника, який повинен вирішити їх у першочерговому порядку. Тобто ставиться під контроль вирішення самих справ, а не міфічна «відповідальність» посадовця в поєднанні з неміфічною безкарністю. Відповідно, не виключено, що комусь захочеться зняти таким чином «неправильного» урядовця, то саме народ через «Відповідальність» зможе захистити його. Не секрет, що купити весь народ не вдастся.
Те ж саме стосується і суддів. У випадку, якщо якийсь суддя приймає, наприклад, три «політичнокорумпованих», «неполітичнокорупмованих» або просто заангажованих рішення, то, при відміні цих рішень вищою інстанцією, він автоматично лишається своєї посади. До речі, такий механізм певною мірою вплине на систему корумпованості влади: витрачені на підкуп гроші не окупляться. Можливо, це найстрашніша річ, яка може уявитися чиновникові в найжахливішому сні!
