Хто я? Чому я тут? Ці питання такі старі, такі затерті окремими людьми і цілими культурами, що помалу вони відійшли до туманних далей зужитих фраз та гумористичних алюзій. Проте вони не втратять своєї гостроти і серйозності, якщо хтось щиро поставить їх сьогодні. Тією чи тією мірою, вони постають перед нами у скруті. Ми чуємо їх у тиші, коли забуваємо себе й гонитву за матеріальними благами аж так, щоби щось почути. Насправді нас питають про любов, про співчуття. Чому так? Тому, що наші найсильніші справжні почуття до близьких, попри значущість цих почуттів, лише одна з форм любові. Інша форма — уміння чітко бачити, хто ми і де ми могли би бути (і в духовному, і у психологічному сенсі), щоб мати змогу вільно перемістити себе туди.
Коли ми станемо самими собою, справжніми, лише тоді зможемо допомогти іншим якнайефективніше. Альтернатива — це різновид рабства. Як писала Вірджинія Вульф: «Гітлерів вирощують раби». Багато з тих, хто, здається, успадкував егоїзм, на певному етапі були втягнуті у процеси, що призводили до егоїзму. Під цим оглядом усі ми час від часу робимо вибір, навіть якщо він суперечить нашому вихованню чи оточенню. Але ми, зазвичай, не сприймаємо цього вибору як «любов», тому що в нашій культурі не розокремлено поняття любові і поняття питомого бажання. Часом це трапляється тому, що ми помилково сприймаємо найвагоміші вияви любові крізь призму найсильніших емоцій.
Можливо, легше буде зрозуміти це на прикладі пазла? Кожен із нас — це часточка цілої картини. Проблеми особистості чи й цілого суспільства зазвичай постають, коли ці часточки прагнуть осягнути «норми» успіху, накинуті рекламою, популярними моделями поведінки, а не підказаними найглибшим (інстинктивним) відчуттям того, що є правильним. Надто багато з нас прагнуть бути тією (знаменитою чи багатою) часточкою, якій, можливо, навіть не місце в коробці, тимчасом як багато важливих місць у картині недооцінюють чи не помічають узагалі.
Тож немає неба, бо ніхто не хоче бути однотонним шматочком блакиті; немає тла, бо претендують на місце центральної фігури картини. Те, що могло би бути пречудовою хмаринкою, заховано десь унизу у листку. Що могло би бути соковитим листком і удобрювати землю — звіяно вітром, як засохле і непотрібне. Замість бути еталоном краси, картина постає спотвореною. Ті, хто був до нас, не завжди допомагали. Вони також вибирали (як ми вибираємо нині) політичні і ділові системи, чиєю основною метою було збереження економіки замість людського прогресу. Сьогодні суспільство має нову пошесть: обтесати молодь так, щоб убгати її в бажані чи «корисні» ролі. І здебільшого ми не маємо нічого проти. А тим часом наші політичні і ділові структури йдуть на все, аж до звільнень і замовних убивств, аби не допустити людей із надзвичайною силою співчуття та самозречення до владних позицій.
Звичайно, моя аналогія з пазлами умовна й недосконала, але вона виконує своє призначення. Мало людей знаходять у собі ту форму любові, яка спонукає їх шукати власне «я» чи співчуття до ближнього й іти на поклик серця. Будь ласка, не плутайте моєї складанки з фаталізмом, долею, ортодоксальністю, саможертвою, патріотизмом чи Великим Братом. Ця складанка — не механізм. Шматочки неба не є ідентичними, аж ніяк. Насправді це більш схоже не на мінливий краєвид, а на вид за вікном. Пошук власного місця не пов’язано з егоцентризмом, але його не можна ототожнювати із розчиненням у загальній масі. Треба відваги, внутрішнього чуття і часу, щоб осягнути свою природу і працювати над нею, щоб відкрити правду про те, ким ти можеш бути. Набагато менше любові йде на те, щоб піддатися стадному інстинктові. Гадаю, що кожен має повірити в те, що всередині нас є сяйво, хай як там захмарилося. Я не бачив новонароджених, яким бракує цього сяйва. Треба докласти всіх зусиль, щоби пізнати сяйво в самому собі і в інших.
У глобалізованому світі, що живе махінаціями рекламістів і фінансистів, неважко зрозуміти, чому інколи здаються другорядними особисті вподобання. Від такого відчуття лише крок до самозречення, до апатії. Тож ми зосереджуємо всю увагу на тих, кого любимо. Це чудово, але... Є й інші цілі, та їх не перевіриш науковими методами й не покажеш у балансовій відомості. Це те, що ми відчуваємо, прозрівши, коли буваємо із собою. Це не маніфести влади і не бізнес- плани; це й не вимоги гена егоїзму. Наша влада, як вона є, неспроможна служити цим вищим цілям. Я не певен, що вона взагалі усвідомлює існування таких цілей. Колись Микита Хрущов сказав (цитую з пам’яті): «Політики скрізь однакові. Вони пообіцяють вам збудувати міст, навіть якщо немає річки».
Але й ми не безсилі. Нам не потрібно вважати себе ані примарами в суспільстві, ні біороботами, ні жертвами свого часу. Ми маємо всепереможну силу і служимо Всесвітові, коли віднаходимо заповітну ціль і прагнемо до неї. Ніщо не заважає нам бути часточкою опору, можливості, надії. Будь-яка культура й форма політики, — як і людина, — мертва не тоді, коли перестає працювати серце або розум, а тоді, коли вважає найдавніші питання — «Хто я? Навіщо я тут?» — анахронізмом чи, що найгірше, дурницею.
Маріо ПЕТРУЧЧІ — британський (попри італійське походження) поет, лауреат багатьох конкурсів, еколог, фізик і авангардний есеїст, співавтор документального фільму про Чорнобиль «Heavy Water» («Тяжка вода»). Співпрацює з «Днем» (його матеріали щомісяця друкуються в дайджесті The Day) з лютого 2011 року.
