Василь Глинчак – заслужений журналіст України, мистецтвознавець, режисер, поціновувач і постійний читач газети „День”, автор кількох публікацій у нашій газеті – серед інших творчих уподобань досліджує українські щедрівки. Уклав унікальну антологію львівської щедрівки, додавши свої коментарі.
На основі його публікацій наш дописувач Михайло Падура підготував статтю „Львів – улюблене місто щедрівки”.
Заведено вважати, що світ української щедрівки обмежений стінами патріархальної селянської хати і такої ж патріархальної селянської садиби. Бо й справді, куди переносять нас ідилічні звуки тих величально-радісних пісень, хоч би знаменитого «Щедрика» Миколи Леонтовича, що з легкої руки американського диригента Роберта Шоу облетів увесь світ і ввійшов до світової антології різдвяних пісень? Ті звуки переносять нас до рідної хати з неодмінною стріхою, зі золотистим дідухом і в куті під образами, з білим обрусом на столі над верхом пахучого сіна. Скільки картин, скільки малюнків, скільки поезій посвячено тому всьому! А між тим, ті щедрівки, що оспівують заможного господаря, його пишну господиню і їхніх діток та їхню багату ниву й обору – то лише частина того величезного і ще не поновленого в нашому культурно-духовному обігу спадку, ім’я якому давня щедрівка.
Щедрівка творилася в глибокій давнині і вона належала всьому народові, а не якійсь окремій соціальній групі. Щедрувалося і в хаті селянина, і в світлиці купця, і в хоромах князя, бо в тодішні часи всі стани, всі верстви були об’єднані спільністю мови й культури. Різними були лише мотиви тих щедрівок У перших звеличувалися урожайні ниви, в других – заморські вина й дорогі крами, в третіх – героїка ратних походів. Власне, цю третю групу треба розглядати як пам’ятки риторичної поезії, про існування якої у нас навіть не ставиться питання. А якщо й ставиться, то хіба що на прикладі «Слова о полку Ігоревім» – цього єдиного (як багатьом здається) поетичного дива княжої України. А між тим, поетика «Слова» тісно зрощена з поетикою щедрівок. Свого часу про це переконливо писав незабутній Святослав Гординський. Настільки переконливо, що навіть в Совєтському Союзі, при всьому ігноруванні наукових досягнень еміграції, вимушені були зважати на його аргументи.
Отже, щедрівка – то не лише приналежність хліборобсько- селянського світу, хоча саме йому насамперед завдячуємо за її збереження. Вистачить перечитати збірник «Колядки й щедрівки» (Київ, 1965), аби зачудуватися з того, наскільки світ щедрівки безмежно багатший від наших звичних різдвяно-пасторальних уявлень про неї. Взяти хоча б такий феномен, як географічна широчінь. «Стріляй, Андруню, з Венґср на Польщу», так епічно починається одна зі щедрівок, відразу викликаючи в пам’яті знаменитий заклик із «Слова» «Стріляй, господине, поганого Кащея за землю руськую». Стріляти б мав могутній князь Ярослав Осмомисл, що сидить аж у Галичі на золотокованім престолі.
Герої щедрівок, особливо відважні воїни, часто мандрують чужою країною («Ой ішов Іван через Угронки», «Їхав молодець з Угор до Русиць», «Їхав Михасьо й з гір до Німець», «Ой поїдеш в Угор на втіху»), а то й згадують своє перебування на чужині («Як ми з тобою в Турщині були», «Учора із вечора з Москви приїхав» тощо).
Зрозуміло, що такі «міжнародні» мотиви не могли скластися в глухому, замкненому на собі селянському побуті, – лише в середовищі діяльних, рухливих людей; а такими були князі та дружинники в часи невгамовних феодальних усобиць, походів, битв. Лише в душі людини, що не раз сама зміряла далекі відстані, могло витворитися хвилююче почуття при згадці про них. Згадаймо знову ж той вигук щемливої туги при розлуці з вітчизною у «Слові о полку»: «О земле Руська! Ти уже за шеломянєм єси».
Географічна мапа щедрівок рясно заповнена українськими топонімами. Згадується, звичайно, Київ («повів він військо під Київ-город»), Чернігів («славен, славен город Чернігів»), Ніжин, Глухів, Козелець, Лубни, Полтава, Миргород, Остріг, Турів, Галич, Коломия, Косів, Самбір («Там під Самбором під першим двором»), Львів, а крім того – Краків, Цар-город і Москва. За етикетом рицарських часів, всі городи, як і рицарі, – славні: просто славні за формулою чемності або й чимось славні, як у нижче наведеній щедрівці, де король надає васалові три городи:
Славен Києвок да все панами,
Славен Ніженок да все крамами,
Славен Козелець да все купцями.
Так от, серед усіх тих «славних городів» Львів, можна сказати, найславніший, бо згадується в щедрівках аж 50 разів! І згадується не принагідно, як інші міста, але описується докладно: його мури, кам’яниці, ринки, торговиці, мешканці – пишнії панни, ґречні молодці, вмілі ремісники – ткачі, кравці, шевці, золотарі.
Малюнок Данила Глинчака
Яким же постає Львів і львів’яни в тих щедрівках? Згрубша їх можна розділити на дві групи. Першу можна об’єднати, власне, навколо образу ґречної панни – «львівки-дівки чом королівки». Це вона вміє так гарно тачати сорочку, що її вбирають у царськім обозі. Це вона вміє оцінити красу верховинського хлопця, його хист музиканта. Вона вміє частувати гостей, гордиться своїм родом, дотепно розгадує загадки нареченого та інше. Одним словом, вона гарна, вродлива, добре вихована, скромна і викликає захоплення й повагу:
Через сіни ішла – сіни сіяли.
Ввійшла до хати – стіни палали.
Стіни палали, пани вставали.
Пани вставали, шапки знімали,
Шапки знімали, та й ся кланяли.
Та й ся кланяли, та й ся питали:
Ци то царівна, ци королівна?
Ні то царівна, ні королівна,
То наша дочка, ґречна панночка.
Скільки гідності й самоповаги «третього стану», стану міщанства в цьому останньому рядку! І справді, Львів був сильний передусім як місто купців, ремісників, людей вільної професії – архітекторів, учених, друкарів, мистців...
Прикметна з цього погляду щедрівка, записана на початку дев’ятнадцятого віку Зоріяном Доленґою-Ходаковським в Клевані на Волині. Наводимо її тут повністю як доказ того, як докладно розроблена в щедрівках тема Львова, а по-друге – як рідкісний зразок суто міської щедрівки.
А во Львові в кам’яниченьці
Приспів:
По зорі, по зорі
По ясненькому місяці.
Стоять варстатки все тисовії,
А сидять ткачики все молодії.
Да роблять рушнички все шовковії,
А золотом все перетинають.
А во Львові в кам’яниченьці
Сидять кравчики все молодії,
Шиють сукні все дорогії.
А во Львові в кам’яниченьці
Стоять столи тисовії
Да сидять шевчики все молодії,
Шиють черевички все дорогії.
А во Львові в кам’яниченьці
Сидять золотарники все молодії,
Роблять перстенчики все золотії.
В іншій щедрівці, записаній Іваном Вагилевичем в Ожидові коло Олеська, йдеться про те, як у Львові «На Ринку вили віночки все паняночки з барвінку». Тобто за цими щедрівками стоїть історична дійсність того, що довгі століття Львів – тоді найбільше місто України – був центром витонченої міської культури, яку українське середовище творило на рівні з іншими етнічними групами у Львові – поляками, вірменами, німцями, італійцями і євреяами. При всій складності міжетнічних стосунків, українці почували себе тут господарями, і це залишилося в народній свідомості, що трактувала Львів як своє рідне місто.
Друга велика група щедрівок, пов’язаних зі Львовом, об’єднується навколо доброго молодця, що начуваний про вроду і чесноти ґречної панянки «дівки-львівки чом королівки» їде добиватись її руки. Очевидно, на свій рицарський спосіб, беручи місто приступом. Дуже прикметна з цього погляду щедрівка, записана Михайлом Медведським ще в часи «Русалки Дністрової» в Славську. Одна з найбільших за розміром – 86 рядків, з повтором приспіву після кожного рядка, ця щедрівка зберегла в собі багато реалій княжої доби, зокрема в описі бойового спорядження дружини:
Ой слуги мої, котрі вірнії,
Коні сідлайте, зброї збирайте,
Беріть же собі сніпки стрілок,
Та сніпки стрілок, тугії луки,
Тугії луки, острії мечі,
Бо поїдемо та на Львів-город.
Споряджений отак честолюбний воїн відступається від Львів-города, не за «сивкониченька», не за «мису червоних», а за цінніший дар – «красну панночку в рутянім віночку».
У цій щедрівці такого явно давнього походження є ще одна прикмета архаїчності. Це її приспів – справжній величальний оклик дружини на славу свого князя:
Воїн бо, воїн, на усе військо подобен!
І цей «віватний» оклик повторювався, як уже говорилося, зa кожним рядком довгої щедрівки-билини.
Мінялися часи, мінялися луки й стріли, на зміну їм приходили гармати й рушниці, а «львівка-дівка чом королівка» все зоставалася жаданою метою войовничих женихів. Ото один з них:
Сказав би військо зшерегувати,
Сказав гармати понабивати,
Понад Львів-місто понавертати.
І як колись, львів’яни, стурбовані долею міста, знають, як задобрити воїна:
Дамо ти дари – не псуй нам мури,
Дамо ти уклін – не псуй нам і Львів.
Жодне інше місто княжих часів не виступає в щедрівках у таких докладних перипетіях, як Львів
Можемо тут говорити про своєрідну винагороду історії. Сенс її полягає в тому, що на відміну від таких міст, як Київ, Чернігів, Галич, Львів майже нічого не зберіг зі своїх перших давньоруських віків, лише нижні частки мурів церкви св. Миколая та дзвін Якова Скіри з 1341 року на дзвіниці собору св. Юра. Такий мінімум полегшував нашим «воріженькам» квестіонувати щодо національного характеру цього міста.
І ось виявляється, на сторожі українського Львова історія поставила слово: багатющий поетичний світ щедрівки, де гордо височіє його могутня твердиня, з вежами, мурами, мужніми рицарями, ґречними молодцями і не менш ґречними паннами. Таким він зберігся і збережеться навіки в пам’яті народної музи: Львів-город, стольне місто щедрівки.
