Кажуть, сучасні люди байдужі до всього. Не думаю. Просто більшість втомлена нескінченними скандалами на олімпі влади й тихо виживає, спрямовуючи сили на виховання дітей — майбутнього країни. Але якою виявиться Україна через 5 — 10 років? Про це можна гадати, але можна й працювати наполегливо, день за днем, не сподіваючись на нагороди.
Сергій Лащенко зі Львова за фахом лісівник, який мав би вирощувати нові ліси на місці вирубок. Проте важкий шлях становлення незалежної України підштовхнув до думки, що спочатку треба виростити єдиний український народ, який після століть свавілля жорстоких загарбників виглядає таким же сплюндрованим, як лісові вирубки у рідних Карпатах. Заступ лісівника був змінений на перо журналіста, який розпочав нелегкий труд об’єднання нації.
Чи залишились українці на Півдні та Сході? Чи їх усіх винищила «червона мітла» радянської доби? Про те, як шукав однодумців, С. Лащенко розповів у цікавій праці «Наш Південний Схід» (Львів, 2012. — С. 100). Погортаємо її сторінки.
Як перший українець у Криму прояв себе поет Орест Корсовецький, вчитель, вінничанин за походженням, якого доля закинула на південь, де він співчував депортованим кримським татарам так само, як і українцям, виселеним до Сибіру. Із листування з Корсовецьким стало ясно: українці на півдні є, треба лише їх знайти й активізувати. Найліпший спосіб об’єднатися — через пресу. Тому вихід у 1992 р. україномовної газети «Кримська світлиця» став знаковою подією для патріотів Криму. «КС» набуває популярності, й Сергій Лащенко згодом стає її власним кореспондентом у Львові та продовжує пошуки.
Безумовно, пан Лащенко не міг обминути Донецьк. Його екскурсоводом була відома українська діячка Марія Олійник, яка багато років є заступницею обласного відділу ВУТ «Просвіта». Враження львівського кореспондента складалися за принципом «холод — спека», в залежності від того, де саме в Донецьку він побував. Вразив нахабний тон комуніста Ільїна, який заперечував Голодомор на сесії обласної ради. Але паралельно багато років б’ється за українську мову єдина обласна газета «Донеччина» на чолі з редактором Ігорем Зоцем. Поряд із комуністами та ж Марія Олійник разом із батьками та школярами захищають у суді україномовні школи міста, їм допомагають патріотичні вчителі, й як підсумок — 60% абітурієнтів при вступі на факультет «журналістика» пишуть твори українською мовою! Отакий він — строкатий та небайдужий до українства Донбас, мала Батьківщина славетних українців В.Сосюри, В.Стуса, І.Дзюби, О.Тихого, М.Руденка. Тому автор збірки робить цілком влучний висновок: «Донбас знищує українських патріотів, але він їх і продукує».
Нарешті пан Лащенко звертається до свого улюбленого Криму. До Володимира Чермошенцева з Бахчисарая в Сергія Лащенка особливий сентимент. Ще б пак: росіянин, а захищав Україну в лавах УПА, й після проголошення незалежності активно виступив за надання воякам УПА державного статусу. Дозволю собі трохи зацитувати із розмови С.Лащенка з В.Чермошенцевим, бо спогади такі значущі, що не потребують коментарів... можливо, тільки сліз. Народився Володя у Саратовській області, в Поволжі. Пам’ятає, як під час голоду в 1933 р. «більшовики відбирали сухарі, виливали їжу з казанка. Батько намагався тому противиться, так його вбили й хату спалили. Не було куди діватися, то я з другом пішки вирушив до України. До людей не підходили — боялись, їсти доводилося мишей, ящірок. Але в Україні голод виявився значно жахливішим! Скрізь валялись об’їдені трупи... Якось зайшли в хату, а там лежала мертва жінка з відрізаною груддю і ножем в руці. По ній повзало худюще дитя, ще живе. Певно, мати хотіла нагодувати дитину своєю груддю, але стекла кров’ю і вмерла...» Волосся піднімає жах, коли читаєш таке, а комуністи-депутати стверджують, що штучного голоду в Україні не було... Та все ж хлопчина дістався теплого Криму, навіть мати з сестрами згодом приїхали до нього. Але почалася війна, молодика схопили фашисти й відправили працювати до Німеччини. Втікав не один раз, ловили, били, а він знову втікав. Згодився досвід виживання без харчів, отриманий у дитинстві. Врешті вдалося дістатись України, там потрапив до УПА. Хоч як це дивно, повстанці росіянину повірили, а один із керівників — Георгій Чуйковський на прізвисько «Юрко», навіть узяв сміливця в ординарці й замінив сироті батька. Чи міг Чермошенцев потрапити до росіян? Як зараз кажуть, без проблем. «Я дуже легко міг би опинитися серед партизан Медведєва. Два кроки до них було! — згадує пан Володимир. — Але я бачив, що тільки УПА воювала за свій народ, а інші були окупантами цієї землі. І німці, й поляки були зайдами. Ми й «медведівців» не чіпали, поки вони не почали грабувати населення. Зараз вони говорять, що УПА стріляла їм у спину. А куди ж їм було стріляти — вони ж тікали від нас! До речі, якби перейшов до них, то не певен, що вижив. Дуже недовірливі були. Українці довіряли, але нових людей перевіряли в бою». Я цілком згодна з Сергієм Лащенком, що про Чермошенцева треба зняти фільм.
Чи може маленька сільська школа стати осереддям української культури? Так, відповідає кореспондент зі Львова, коли в тій школі працюють не лише українські патріоти, а й фахівці високого рівня. У кримському сіло Грушівка небагато українців, але директорка школи Галина Мустафаєва (з Галичини), вчителі Валентина Чернята, Ольга Данилів, активісти Ольга та Геннадій Грицини, бібліотекарка Ольга Аметова вкладають душу в маленьких школярів. Їм вдалося відкрити три українські класи у школі, цим вони викликають повагу односельців. Толерантність до української, російської, кримськотатарської мов, що панують на півострові, — запорука мирного співжиття народів різних націй та вірувань.
Ось таку добру й лагідну книжку отримала громада України від Сергія Лащенка, власного кореспондента «Кримської світлиці». Доля до долі, як перлину до перлини, збирає він у єдине намисто українців на проблемних територіях нашої землі, щоби об’єднати в міцну Соборну державу. Він наполегливо розшукує скрізь справжніх українців і немов би запрошує: «Гайда у наше патріотичне коло. Адже Україна у нас одна!»
