Під час нещодавнього відвідування Грузії мене, окрім привітності тамтешніх стражів порядку, масштабів будівельних робіт у населених пунктах та темпів ремонту доріг між ними, вразила та доброзичливість, яку проявляють грузини до українців. «Звідки ви? З України? О! Так ви ж наші брати!» — часто чув я у розмовах з місцевими мешканцями. У різних варіантах таке твердження повторювали люди з усіх куточків країни. Мені було дуже приємно це чути, поки в поїзді до Тбілісі я не поговорив з однією грузинкою бальзаківського віку.
На мої слова про те, що до нас тут дуже добре ставляться, ця жінка раптом сказала: «А от в Україні грузинів не люблять». Така думка з’явилася у неї не випадково. За сімейними обставинами ось уже десять років вона живе в нашій країні, лише зрідка приїжджаючи на батьківщину, аби відвідати близьких.
Щоразу, коли я після цієї розмови чув про добрих «братів-українців», мені ставало трохи соромно. Я згадував ту грузинку, якій у нашій країні прямо на ринку можуть сказати в спину про «хачиків», яких «гнати звідси треба». Тоді, у поїзді, я їй відповів, що, мовляв, після того, як у Грузії почали наводити порядок, в Україну звідтіля приїхало багато кримінальних елементів, і що через них у наших людей сформувалося неправильне уявлення про грузинів. На це жінка сумно посміхнулася і сказала: «До мене ще й до наведення в Грузії порядку так у вашій країні ставилися».
«Власне, а кого ми, українці, взагалі любимо?! — подумав я. — Чи є представники хоч одного народу, до якого більшість українців ставилися б так, як до них ставляться грузини?».
У свідомості частини населення нашої країни стосовно іноземців фігурують образливі слова. Загалом, дістається як народам сусідніх країн, так і жителям далекого зарубіжжя. Слід зазначити, що не гребує використовувати подібні вислови частина мешканців усіх регіонів України. У цьому західна й східна, північна й південна частини нашої країни рівні.
Поки що в Україні випадки фізичного насильства на ґрунті ксенофобії не носять масового характеру. І дай Боже, щоб цього ніколи й не трапилося. Однак у Луганську вже мала місце велика бійка між жителями міста й іноземними студентами з місцевих вишів, а в Києві зафіксовані випадки побиття людей на ѓрунті ксенофобії. Однак ті українці, для яких іноземці є «чужинцями» й «людьми другого сорту», забувають, як багато їхніх земляків змушені заробляти на прожиття для себе й своєї родини, виконуючи часом найбруднішу роботу в більш багатих країнах. І навряд чи налаштовані подібним чином люди замислюються над тим, що їхніх співвітчизників там теж можуть вважати «другосортними» і застосовувати щодо них агресію.
Взагалі випадки насильства на ґрунті ксенофобії в Україні підпадають під статтю 161 Кримінального кодексу «Порушення рівноправності громадян залежно від їхньої расової, національної приналежності або ставлення до релігії», однак насправді такі дії можуть кваліфікуватися і як просте хуліганство, відповідальність за яке набагато менш сурова. Зрозуміло, що українським ксенофобам це тільки на руку.
Практично повну безкарність вони відчувають і в інтернеті.
Нещодавно один з народних депутатів ініціював перевірку інтернет-ЗМІ на предмет ксенофобських висловлювань. Проводитимуть її співробітники Інституту прав людини й запобігання екстремізму й ксенофобії. Хочеться сподіватися, що такі дії допоможуть змінити ситуацію на краще, однак якщо кожен з нас перестане закривати очі на висловлені вголос образливі слова, це може істотно прискорити позитивні зрушення в даній сфері. Інакше, подорожуючи світом і спілкуючись з місцевими жителями, які побували в Україні, нам може стати соромно за наш народ.
