Сергій ГРИЦАЄНКО, вчений, боєць батальйону «Азов»:
— Мене запросили на нагородження з нагоди свята дня Захисника України, тому я приїхав додому до Харкова на декілька днів з Маріуполя. Це приємно, що бійців і учасників АТО відзначають. Я зараз перебуваю у військовій частині в Маріуполі. І ми постійно вчимося, тренуємося — одна зміна на полігоні, друга на базі. Ми не розслабляємося, і це дуже позитивні зміни в армії. Але поганих новин теж вистачає: досі не покарані бандити, які напали на моє житло і спричинили смерть моєї матері, також не покарані міліціонери, які гальмують розслідування цієї справи. Я подав заяву про злочин після незаконного проникнення в моє житло і нанесення матеріального збитку ще взимку 2015-го, але міліція жодним чином не покарала злочинців, вони спокійно ходять по району і говорять, що «міліція у них в кишені». Також дуже обурює, що ректор Головко, який подавав на мене позов за нібито заподіяння шкоди його репутації, залишився працювати в зооветеринарній академії, отримує величезну зарплату і пенсію. Хоча його офіційно звільнили з посади ректора, але новий ректор Дмитро Барановський призначив Головка своїм радником! Отже, рибу кинули в річку. Також невідомо, як ми на фронті голосуватимемо, тому що командування досі не дає відповідь, як будуть організовані вибори.
Оксана СЕРЕДКIНА, координатор освітнього проекту «Вільний Університет «Майдан Моніторинг»:
— Все більше людей стало приходити на наші засідання Відкритого Університету, це гарна тенденція. Лише торік відбулося півсотні засідань з відеотрансляцією, і з вересня робота оновилася. Цього року до нас приєдналися студенти Луганського аграрного університету, який евакуювали до Харкова. Сформувався неформальний науковий клуб з членами академічного співтовариства, де об’єдналися горизонтальні зв’язки, відкритість та інтелектуальне дозвілля. У нас виступають доктори і кандидати наук, дослідники, винахідники. Тут вчені можуть поспілкуватися не лише з колегами, яких вони знають, але й з представниками інших спеціальностей: історики спілкуються з фізиками, біологами. Для вчених це додаткова можливість об’єднуватись і спільно реагувати на якісь проблеми. Вони можуть, наприклад, написати спільне звернення. Також аспіранти можуть у неформальній обстановці поспілкуватися з науковими авторитетами без певної субординації, а звичайні громадяни під час чаювання можуть поставити запитання серйозним ученим, яких у повсякденному житті ніде не зустрінеш. Найбільш популярними лекціями за останній час були генетика «Популяції українців» Ольги Утевської і «Харків — глобальне місто» Тараса Данька, аудиторія цікавиться лекціями з історії. З негативних тенденцій, які я спостерігаю в Харкові, — це роз’єднання суспільства. На жаль, всі зараз «закуклюються» за принципом «свій-чужий», ми не зашиваємо рану, яка виникла через різницю світоглядів, не спілкуємося з людьми, які вважають Кернеса своїм мером. Патріотичне співтовариство закрилося в своєму затишному теплому світі, це веде до відчуження, ментально Харків перетворюється на Ольстер, і мало хто думає про подолання непростого конфлікту. Виключенням є «Миротворча школа Майдан Моніторинг», яка веде роботу з подолання конфлікту. Також я бачу, що у нас не визріла нова ідеологія, і це позначиться на виборах.
Михайло КУЦ, лікар-доброволець, із серпня 2014 по вересень 2015 перебував в АТО:
— З хороших подій — нещодавно відбулася акція на допомогу пораненим, де мої друзі-волонтери з групи Help Army, «Накипіло» зібрали багато грошей — близько 270 тисяч гривень. Були три дні концертів, прийшло багато людей. Отже, суспільство проймається проблемами армії, не залишається байдужим, вболіває за бійців. Я чотирнадцять місяців пробув у АТО, демобілізувався 25 вересня і тепер балотуюся в депутати по своєму 29 округу на Північній Салтівці. Останнім часом побачив декілька відмінних проектів, наприклад, «Kharkiv Going Global». Ініціативи, які там заявлені, допоможуть Харкову вийти на міжнародний рівень, інтегруватися в глобальну економіку і культуру. Також я брав участь у конференції з медичної реформи, яка змінить систему взаємовідношення людини, суспільства і держави. У нас з цивілізованим світом розрив не технологічний, а гуманітарний і етичний, треба його долати. Погано, що частина суспільства живе в радянському минулому, негативно ставиться як до армії, так і до держави Україна, я бачив у метро і на вулицях ворожу реакцію на людей у формі. Але навіть ті люди, які проти міської влади, і обурені системою управління, монополізацією комунальних підприємств, транспорту — не довіряють новим політичним силам і не бачать тих, хто допоможе їм, спрямують, підтримають. Думаю, зараз важливо дати людям важелі управління, допомогти їм самоорганізуватися і боротися за свої права.
Володимир ЧИСТИЛIН, журналіст, громадський активіст, автор фільму «Герої не вмирають»:
— На мій погляд, Харків змінюється. Можливо, я дуже оптимістично дивлюся на світ, але бачу інших осіб і настрої людей — навіть під гнітом економічних проблем та інформаційних вкидань і маніпуляцій, під емоційною напругою другого року війни. Думаю, відбулися кардинальні зміни в свідомості. Ми всі бачили, як півтори тисячі людей декілька годин стояли в черзі на презентацію книги «Аеропорт». Харків живий. Він ще не такий, як ми хочемо, але вже з’являється дуже багато ідей і змін на ментальному рівні, багато демократичних громадських ініціатив і проектів. Ще п’ять років тому, коли жменька активістів «Зеленого Фронту» виходила на боротьбу за Лісопарк, була абсолютна безнадійність. Звичайно, погано те, що в Харкові влада не змінюється, і чиновники абсолютно не усвідомили зміни настроїв, просто перефарбувалися — їм абсолютно все одно, під яким вони прапором. Люстрація досі не проведена і є небезпека, що люди знову розчаруються. Але боротьба ще попереду, і всі повинні розуміти, що це марафон, а не спринт. Ми хочемо всього і відразу, але навіть якщо залишиться той самий мер і буде мало депутатів-демократів, то через кілька років будуть нові вибори, процес триває. І нам не треба боятися радикальних перетворень. Я дуже радий, що ми закінчили роботу над фільмом «Герої не вмирають» про трьох харків’ян, загиблих на Майдані взимку 2014 року, на прем’єрі був аншлаг. Тепер сподіваємося, що фільм потрапить на міжнародні фестивалі.
Iгор МАЛИЦЬКИЙ, ветеран Другої світової війни, в’язень чотирьох концтаборів, 90-річний професор:
— На початку вересня ми їздили до Львова. Це був поїзд дружби і бойового братерства «Україна єдина: Харків-Львів». Нас було сорок чоловік, разом їхали ветерани другої світової війни, локальних воєн, учасники бойових дій у зоні АТО, громадських організацій і волонтерського руху. Я познайомився з солдатами і офіцерами 92-ї механізованої бригади, подружився з помічником командира бригади, майором Шевченком — це кращі хлопці, фахівці вищого сорту, герої! Ми вшанували пам’ять загиблих бійців, поклали квіти до їхніх могил, вони захистили державу від російської агресії ціною свого життя. Сподіваюся, їх подвиг не марний. Після Львова ми поїхали до Києва, провели конференцію, де я був доповідачем. Нам вручив нагороди Президент. Ці події мене порадували.
Але виживати нині важко. Підеш на базар — там такі ціни на сало, м’ясо — нічого не захочеш. Ось я вирощую сам помідори на підвіконні. Маю три тисячі гривень пенсії, то якось ще тримаюся. А як зараз жити людям? Наш прем’єр-міністр має піклуватися про зміцнення економіки, а не доводити народ до зубожіння. Після того, як у працюючих учених-пенсіонерів забрали виплати, я пішов з вузу, в якому працював усе життя. Тепер кличуть повернутися, але я вже не хочу. Ми, ветерани, розуміємо, що зараз важка ситуація, війна, і не скаржимося, а допомагаємо піднімати країну.
