Огиднішого відчуття, аніж коли стає соромно за свою країну та своїх людей, здається, немає. На жаль, саме такий сором мені доводиться ковтати протягом літніх місяців. Наша молода родина приїхала з Берліна провести літо в моєму рідному Києві. Мій чоловік та його друзі, молоді німецькі студенти, що вивчають Східну Європу, завжди з цікавістю слухали мої захоплені напівпропагандистські розповіді про гостинний український народ з його відкритою душею. Однак сьогодні мій чоловік бачить також ті часто характерні для українців риси, про які мені не хотілося б згадувати. Йдеться про втілення народного вислову «моя хата скраю». І мова не про високу політику, а про ненормальний стан речей в Голосіївському парку відпочинку імені Максима Рильського.
Я зросла на його зелених алеях, тому із задоволенням пішла туди на прогулянку зі своїм кількамісячним сином. У Голосіївському парку якось не віриться в демографічну кризу в Україні, адже на кожній лавці сидить по мамі або татові з візочком, навколо бігає чимало дітвори, а доросліші дряпаються на улюблений пам’ятник Максиму Рильському, натираючи його до блиску. За такої картини дещо дивно було бачити, як тихими алеями на повній швидкості проїжджають автомобілі. Мені здавалося, що в такому місці проїзд має бути заборонений. Те, як багато водіїв не дозволяють собі принизитися до того, щоб пройти сто метрів до кафе, нагадало істерику Філіпа Кіркорова з його лімузином. Мами змушені ховатися подалі серед дерев, сидячи на землі (добре, що поки тепло!). Принаймні там шум машини не так чутний. І це в парку, куди дітей приводять подихати свіжим повітрям із загазованих Васильківської та проспекту 40-річчя Жовтня! Та понад усе дивує, як вільно почуваються на паркових алеях водії сміттєвозів, тракторів, мопедів та вантажівок. При тому, що в парку повно міліціонерів, які з хазяйським виглядом діловито походжають алеями. Втім, коли на моїх очах під час мітингу в парку кандидата в президенти Петра Симоненка авто загальмувало перед носом у малого велосипедиста і, немовби нічого не сталося, поїхало далі, міліціонери навіть з місця не зрушили — пильнували за мітингом.
Як каже мій чоловік, в Україні дуже привітні люди, окрім водіїв авто та офіціанток. Як можна у відкритому кафе раптово вмикати «Чашку кофею» на всю гучність, коли їхні єдині клієнти — кілька батьків з дитячими візочками, де вже сплять немовлята? Поняття «сервіс» у головах багатьох наших офіціантів — непотрібне іншомовне слово. У нас дуже легко відчути себе місцевим царьком. Водій авто — місцевий диктатор, який не соромиться розганяти сором’язливих мам з паркових алей. І стає страшенно соромно — не за примітивних водіїв, а за відвідувачів парку. Мені соромно за батьків дівчинки, яка, вибігаючи з площадки атракціонів, ледь не потрапила під колеса шикарного авто — його водій, очевидно, нічого не бачить за тонованим склом. На щастя, дитина вчасно зупинилася, бо швидкість машини не дозволила б водію відразу загальмувати. Мені соромно за цих батьків, які не підуть протестувати та не доможуться дійсної заборони проїзду в парковій зоні. Мені соромно за людей, які сподіваються тільки на когось. За людей, які, цілком можливо, зайняті родинними та робочими справами і їм завжди ніколи. За людей, які згодні миритися з незручностями та утиском їхніх прав. І мені боляче чути мамині слова: «Нічого, ви скоро поїдете». Ми таки від’їжджаємо, і я знаю, що в Берліні машина ввічливо зупинятиметься перед пішоходом, а той у відповідь вдячно змахуватиме рукою, як там прийнято. Я не вcтигла стати запеклим учасником протесту, але, можливо, хоч ці слова розбудять когось зі сплячки.
