Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Маємо те, чого заслуговуємо?

13 серпня, 2004 - 00:00
МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

Огиднішого відчуття, аніж коли стає соромно за свою країну та своїх людей, здається, немає. На жаль, саме такий сором мені доводиться ковтати протягом літніх місяців. Наша молода родина приїхала з Берліна провести літо в моєму рідному Києві. Мій чоловік та його друзі, молоді німецькі студенти, що вивчають Східну Європу, завжди з цікавістю слухали мої захоплені напівпропагандистські розповіді про гостинний український народ з його відкритою душею. Однак сьогодні мій чоловік бачить також ті часто характерні для українців риси, про які мені не хотілося б згадувати. Йдеться про втілення народного вислову «моя хата скраю». І мова не про високу політику, а про ненормальний стан речей в Голосіївському парку відпочинку імені Максима Рильського.

Я зросла на його зелених алеях, тому із задоволенням пішла туди на прогулянку зі своїм кількамісячним сином. У Голосіївському парку якось не віриться в демографічну кризу в Україні, адже на кожній лавці сидить по мамі або татові з візочком, навколо бігає чимало дітвори, а доросліші дряпаються на улюблений пам’ятник Максиму Рильському, натираючи його до блиску. За такої картини дещо дивно було бачити, як тихими алеями на повній швидкості проїжджають автомобілі. Мені здавалося, що в такому місці проїзд має бути заборонений. Те, як багато водіїв не дозволяють собі принизитися до того, щоб пройти сто метрів до кафе, нагадало істерику Філіпа Кіркорова з його лімузином. Мами змушені ховатися подалі серед дерев, сидячи на землі (добре, що поки тепло!). Принаймні там шум машини не так чутний. І це в парку, куди дітей приводять подихати свіжим повітрям із загазованих Васильківської та проспекту 40-річчя Жовтня! Та понад усе дивує, як вільно почуваються на паркових алеях водії сміттєвозів, тракторів, мопедів та вантажівок. При тому, що в парку повно міліціонерів, які з хазяйським виглядом діловито походжають алеями. Втім, коли на моїх очах під час мітингу в парку кандидата в президенти Петра Симоненка авто загальмувало перед носом у малого велосипедиста і, немовби нічого не сталося, поїхало далі, міліціонери навіть з місця не зрушили — пильнували за мітингом.

Як каже мій чоловік, в Україні дуже привітні люди, окрім водіїв авто та офіціанток. Як можна у відкритому кафе раптово вмикати «Чашку кофею» на всю гучність, коли їхні єдині клієнти — кілька батьків з дитячими візочками, де вже сплять немовлята? Поняття «сервіс» у головах багатьох наших офіціантів — непотрібне іншомовне слово. У нас дуже легко відчути себе місцевим царьком. Водій авто — місцевий диктатор, який не соромиться розганяти сором’язливих мам з паркових алей. І стає страшенно соромно — не за примітивних водіїв, а за відвідувачів парку. Мені соромно за батьків дівчинки, яка, вибігаючи з площадки атракціонів, ледь не потрапила під колеса шикарного авто — його водій, очевидно, нічого не бачить за тонованим склом. На щастя, дитина вчасно зупинилася, бо швидкість машини не дозволила б водію відразу загальмувати. Мені соромно за цих батьків, які не підуть протестувати та не доможуться дійсної заборони проїзду в парковій зоні. Мені соромно за людей, які сподіваються тільки на когось. За людей, які, цілком можливо, зайняті родинними та робочими справами і їм завжди ніколи. За людей, які згодні миритися з незручностями та утиском їхніх прав. І мені боляче чути мамині слова: «Нічого, ви скоро поїдете». Ми таки від’їжджаємо, і я знаю, що в Берліні машина ввічливо зупинятиметься перед пішоходом, а той у відповідь вдячно змахуватиме рукою, як там прийнято. Я не вcтигла стати запеклим учасником протесту, але, можливо, хоч ці слова розбудять когось зі сплячки.

Наталя ФІБРІГ
Газета: 
Рубрика: