Святе письмо вчить:
«Любов — виконання ЗАКОНУ».
«Не будьте винні нікому
нічого крім того,
щоб любити один одного...»
/ Рим. 13 : 8 /
Зараз часто проводять різні соціологічні дослідження. Наприклад: «Коли б сьогодні проводився референдум, то як би ви проголосували: за незалежність — чи проти?» Дожилися...
Якби мені довелося проводити соціологічні дослідження, я б запитав: «Що ви знаєте про макуху1?»
Рибалки відповіли би, що це — найкраща приманка для риби. Але ті, хто пережив 1946—1947 роки, скажуть: «Це був наш хліб, якого так часто не вистачало, а точніше, просто не було».
Вдумаймося, один круг макухи на ринку коштував 300 крб, а тато заробляв 350.
У нашому колгоспі2 макуха виконувала функцію платні за працю. Пам’ятаю, як мама говорила, що сьогодні вона заробила 150 грамів макухи. Щоб заробити ці грами, їй треба було вранці запрягти волів у ярмо і поїхати гарбою за 10 кілометрів до скирти, щоб привезти тим же волам соломи. Воно було б і нічого, якби було так, як кажуть: «Добро тому, хто в дорозі, сидить собі на возі». Але воли були теж голодні і йти не хотіли. Тому мамі доводилося тягти їх самих за налигач по болоті.
Одного зимового вечора до нас прийшла тітка Лідка і сказала, що у сусідньому селі на ставку можна набрати риби. Отже, сказала вона: «Бери, Нюро, відра, і вранці підемо по рибу».
Того вечора я довго не міг заснути. В уяві я бачив, як мама принесла очікувану рибу, як вона її варить.
Уранці, коли я виходив до школи, мами вже вдома не було. Уроки в школі розпочиналися кожного дня запитанням до вчительки: «А коли будуть давати їсти, на цій перерві щось буде?» «Ні», — відповідала Олександра Григорівна. Але вже через 10—15 хвилин хлопчик Миколка, що сидів за першого партою, з опухлим обличчям знову запитує: «А велика перерва коли буде?» Так проходили уроки. І ось, нарешті, велика перерва. Нас ведуть в інший клас, де очікує спочатку ложка риб’ячого жиру, а потім черпак латури. Так ми називали рідкий кукурудзяний суп і кусень хліба. Особливо запам’яталося, як хлопчик, що сидів поруч зі мною, витягував із кишені батьківської куфайки якісь маленькі коробочки і наливав у них латуру, щоб принести своїм меншим братикам додому, хоча сам був голодний.
Зі школи я не йшов, а летів. Щоб скоротити шлях додому, стрімголов мчав через сусідські городи. І так надіявся, що мама вже наварила риби і зараз буде нас частувати. Вбіг до хати і побачив замерзлу й засмучену нашу маму, а поруч стояли пусті відра. Мені так стало її шкода: «Мамо, я зараз принесу тобі макухи».
У школі хлопці говорили, що можна піти на колгоспну свинарню і попросити макухи.
1947 року зима була дуже морозною та сніжною. Та мене не лякала ні засніжена дорога до свинарні, ні мороз, ні холодний північний вітер. І хоч ферма була недалеко, проте дійти по глибокому снігу було непросто. Ноги щоразу провалювалися в замети, а постоли й онучі набиралися снігу. Та я думав про макуху. Все гадав, яку мені дядько Андрій її дасть: биту чи, можливо, цілий круг. Якщо биту, то наберу повні кишені, які мені здавалися занадто малими, а краще б цілий круг.
Ось і колгоспна свинарня. Пахощі свіжої соломи, розпареної макухи і тепло здалися ніби раєм. Зайшовши до приміщення, почув вереск свиней, які їли розпарену макуху. В моїх очах — які вони були щасливі. Розглядаючись, шукав дядька Андрія, але він побачив мене першим і запитав: « Чаво тебе, галубок?»
На якусь мить я втратив мову і не знаходив слів про те, ради чого прийшов. Нарешті насмілився і видихнув:
«Дядьку Андрію, дайте мені макухи».
Все було зроблено... Я очікував його рішення, як підсудний вироку суду. Він підійшов ближче до мене, подивився якось підозріло, вгадуючи, чий я, а від цього, мабуть, залежало і рішення відповідне.
Нарешті почув: «Нет, галубок. Все запарил и раздал свиньям».
На мить в очах потемніло, ноги підкосилися. Я не плакав, хоч у горлі здавлював ком. Ще хотів попросити тієі запареної макухи, що їли свині, але стримався — чи то від того, що відчув категоричну відповідь дядька, чи то дитяча, людська совість не дозволила.
Зворотній шлях був набагато страшнішим. Я залишав теплу свинарню І щасливих свиней. Декілька разів оглядався і надіявся, що ось-ось дядько Андрій знайде хоч шматочок макухи та покличе. Але ніхто мене не кликав.
Мороз сильнішав, злий вітер обпікав обличчя і руки. Постоли та онучі намокли від розталого снігу, а ще до того ж замерзли разом із моїми ногами. Підійшовши ближче до села, побачив, що на снігу стояла якась жінка. То була мама... Ми обнялися і чомусь обоє заплакали. Мені так було шкода і мами, й того, що не приніс їй макухи.
Пройшли роки, багато з тих, хто пережив той голод, уже в інших світах, а тих, кому судилося ще жити, називають «дітьми війни». Нам обіцяли, що багаті поділяться з бідними, але хотілося б запитати наших товстосумів: «По якому закону чи по якій Конституції отой хлопчик наливав латуру в коробочки, щоб понести додому мамі і меншому братику?»
Віктор СПИЦЯ, один із засновників Товариства української мови імені Т. Шевченка, «Просвіти» в Миколаєві та області, інженер, провідний спеціаліст центральної заводської лабораторії суднобудівного заводу «Океан», нині пенсіонер
1 Пресовані відходи соняшникового насіння після віджимання олії.
2 с. Богданівка Миколаївського (в 1946—1947 рр. Варварівського) району Миколаївської обл.
