За Сталіна був порядок. За Брежнєва все було.
Історична пам’ять була завжди нашим найслабшим місцем.
У мікроновелі «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе, радісне дитинство» я віддав належне кращому другові фізкультурників та балерин, вихованцеві сталінських соколів за дуже вдало продуману систему мого особистого виховання. У вирішальні роки свого формування — від двох до п’яти — його невтомним піклуванням я був застрахований від продуктів харчування, які могли б переобтяжити мій організм зайвими калоріями, а постійне відчуття гострого апетиту надзвичайно стимулювало інтелектуальний розвиток. Хоч я добре пам’ятаю, як учився писати, але відповідної процедури щодо читання та розуміння на годиннику не пам’ятаю не через погану пам’ять, а тому, що самої процедури взагалі не було. Ці вміння прийшли самі собою внаслідок спостережень за тим, як це роблять дорослі.
Отже, коли в мене виникло відчуття неперервності мого життєвого процесу, я виявив, що читаю літературу про індустріалізацію, машини, верстати, трактори (іншої у батька-економіста не було), і саме в цьому контексті я вперше зустрів і слово «масло». Я пізнав, що жодна машина не може працювати без масла, навіть трактори, які охоче заливаються також бензином. Я вирішив, що масло — це універсальна їжа машин, трактори ж схожі на алкоголіка Піпійоду, який жив десь недалеко від нас і споживав спирт — дивну рідину, схожу на воду, але таку, що горить не гірше за бензин.
Тому коли мама навесні 1935 року сказала, що нарешті може нагодувати нас хлібом із маслом, я вкрай здивувався, бо не був ще знайомий з думкою Декарта, що людина — це машина. Продукт виявився напрочуд смачним, й я спитав маму, чому вона не купувала масла раніше, невже все з’їдали машини. Мама відповіла цілком серйозно, що справді ця проклята індустріалізація поглинула все масло. Це справило на мене велике враження, тому я раз і назавжди відчув відразу до техніки, хоч із часом довідався, що коров’яче масло машини безпосередньо не споживають.
З осені 1939 року масло знову стало рідкістю, але ніхто з нас не забув його смаку, й коли одного разу в Києві 1940 року мама збудила мене о четвертій ранку й сказала, що «у ларку біля заводу будуть давати масло по пачці в одні руки й нам треба йти в чергу, щоб дістати масло», я сприйняв це, як щось цілком належне. Одягаючись у півсні, думав, що це за «одні руки» і чому, маючи дві руки, я маю лише одні руки, й як то ми будемо те масло звідкілясь діставати. Мені уявлялася то якась вузька труба, то щілина, в яку треба встромити руку, аби дотягнутися й дістати те масло. Але ця картина суперечила слову «давати», яке вжила мама: адже якщо я сам дістану, то хто ж буде давати? Таким чином, труднощі були суто лінгвістичні, до того ж ще з 1935 року я знав, що мама масло купувала.
Дійсність виявилася несхожою на ці уявні картини. Ларьок — це була чи то ятка, чи то сарай з віконцем. Зсередини вже світилося. Біля ларька стояла майже сотня людей. А коли хтось підходив, питав тільки одне: «Хто буде крайній?», — хоча країв у юрби було багато. Тим не менш завжди хтось один озивався: «Я!» — і (оце мене вразило) у той самий момент він уже переставав бути крайнім. Мені одна жіночка сказала: «Будеш за мною», — і я намагався стояти за її спиною, що було нелегко, бо вона весь час крутилася, й я мав знову й знову забігати за її спину. Мама сказала, щоб я не бігав, а лише пам’ятав, що я за тою жінкою.
Певний час мені здавалося, що тут не всі за маслом, бо одна жінка всім говорила, що вона «лічно» за тою синьою хусткою, а друга — що вона за тою зеленою кофтинкою, хоча й хустка, і кофтинка вже були вдягнені на інших. Справжній сенс цих дивних слів з’ясувався, коли жінка, за якою я мав стояти, сказала мені «триматися за баранячою шапкою», а вона скоро прибіжить. То я тримався за баранячою шапкою, яку інші називали кирзовими чобітьми, а коли жіночка зрештою прибігла, все якось почало мінятися, бо з’ясувалося, що ми справді мусимо триматися один за одного. Усі почали хапати один одного за поперек і казали триматися міцно, бо хлопці, які щойно надійшли, будуть лізти без черги й можуть її «поламати». Довелося й мені схопити ту жінку за поперек, а позаяк я був ще малий, то ніс мій уперся прямо в її спідницю. Мама стояла через одну жінку позаду мене й суворо попередила, щоб я до неї не признавався, а гроші на масло сховав у кишеню й платив сам. Тим часом у ларку з’явився вогник, його збирались відчиняти. «Бараняча шапка» у кирзових чоботях пішла «соблюдать» чергу. Хлопці тиснули сильніше. Ми вчепилися одне за одне міцніше, адже під напором зовні черга почала хитатися й звиватися, як та гадюка. Так ми розгойдувалися, й мало не падали, «шапка» горлала щось на хлопців, хлопці на неї, коли враз залунало «дають!», й гадюка, звиваючись, поволі почала повзти вперед, слава Богу, не так уже й повільно, бо одна продавщиця брала гроші, а друга швидко пхала в руки, які звільнялися від грошей, пачку, жінки схвально говорили: «Добре, що звечора розфасовують». І от уже «кирзові чоботи» пішли геть із своєю пачкою, а хтось їм кричав: «Ви ж були ззаду!», а інші захищали: «Шапка дотримувала чергу!», а хлопці скористалися тим, що чоботи пішли, й узяли збоку по пачці, й кілька жінок почали кричати: «Не давайте без черги, вони не стояли!» А продавщиця кричала: «Мені — яке діло, хто, де стояв!», а все ж таки друга продавщиця визвірилася на хлопця: «Я тобі не дам, іди в зад!» А ззаду хтось кричав: «Наведіть порядок, бо не хвате!» І вже якийсь чолов’яга ззаду побіг пильнувати чергу, і вона знову поповзла. А потім настав драматичний момент, коли одна з продавщиць гукнула: «Передайте крайньому, щоб більше не займали!» Черга передала сигнал і на цей час завмерла, немов уражена блискавкою: «Всім не хвате!» І тут хлопці натиснули щосили, і біля голови черги зчинилася мішанина, але ще кілька чоловіків підбігли й зчепилися руками, і лад відновився, тільки жінкам доводилося пригинатися, підлізаючи попід їхніми руками, а я пройшов не пригинаючись, і перша продавщиця вхопила мої гроші з рук, а друга, не гаючись, кинула в долоні щось холодне й тверде, як цеглина, то було заморожене масло, я відійшов, не признаючись до мами, але як дали і їй, то ми пішли в одному напрямку, спершу не разом, а потім і разом. Вдома я ліг досипати, мені ввижалася черга-гадюка й ота гойдалка, й не вельми приємний запах тої спідниці, й я думав, що коли встану, то перш за все помию носа, а потім уже поїм того масла, якого нізвідки не діставав, але все ж таки «дістав».
Минуло небагато часу, прийшов 1940—1941-й навчальний рік, масла в ларках не стало, життя спростилося. У школі мене посадили за парту разом із Вітею Животюком, якого я вже знав із минулого року. Коли настала перерва, я запропонував йому піти на шкільне подвір’я, але він сказав, що не може, йому треба встигнути з’їсти весь сніданок. І по цих словах Вітя витягнув із ранця французьку булку й такої ж форми та не набагато менший від неї шматок масла, відкусив від нього кусень, проковтнув і заїв булкою. Я зрозумів, що роботи в нього багато, і побіг на двір з іншими хлопцями. Коли я повернувся, Вітя вже зчищав із папірця ножиком масло. Залишок булки він загорнув і поклав у ранець. На другий день ця процедура повторилася, але я залишився у класі й побачив, як Вітя рішуче брався за діло, але під кінець у нещасного аж сльози виступали на очах від натуги. Я спитав його, нащо так багато їсти, на це він відповів: «Це — порція». — «Ну, так їж півпорції!» — «Не можна, — відповів, — мама стільки дає». — «А де ж бере?» — спитав я. «Нікому не кажи, вона влаштувалася буфетницею в їдальню й там дістає». За рік я набрався життєвого досвіду. Ще одне значення слова «діставати» — у сенсі красти — не було уже для мене новим. Але відтоді й дотепер, коли я чую «діставати», мені уявляється якась діра, в яку треба засунути руку по плече й непомітно витягнути шмат масла, дарма що люди «дістають» не лише масло, але й крупу, цемент, шпалери, ліки, телевізори й безліч інших речей. Цей шмат масла я бачу таким, як ота французька булка, тільки з поробленими на ньому слідами від ложки. Цей образ, слава Богу, не викликав у мене після спостережень за Вітею ніякого апетиту. Він назавжди відбитий споминами про муки хлопця, який, долаючи нудоту, відшкрябав залишки масла з розлінованого учнівського папірця.
Пройшла ціла смуга лихоліть: війна з німцями, голод 1947—1948 років, коли про масло не було й мови. Після того ще п’ять років тривав сталінський маразм, нарешті настав ідіотичний фінал: справа лікарів — «убивць у білих халатах», а згодом і смерть найбільшого злочинця у світовій історії. Його поплічники були не в змозі втримати сталінський рівень вакханалії. Малєнков скасовує частину податків, масло з’являється знову. Однак Хрущов вирішує бігти навздогін за Америкою. Народ, трохи оклигавши від терору, виспівує:
Мы Америку догнали
По надоям молока,
А по мясу мы отстали:
... сломался у быка.
Тим часом Хрущов із перепою забігає кудись не туди, запроваджує другу колективізацію — коров’ячу. Взимку голодних колективізованих корів підв’язують ременями, аби не повиздихали, та вони здихають усе одно. Народ радісно об’їдається яловичиною, але масло зникає «всерйоз і надовго».
Утім, як для кого.
Не кажу про розподільники — тут усе зрозуміло: «Народ и партия едины, различны только магазины».
Наша сусідка по харківській комуналці Олена, проста жінка, раптом почала щодня приносити додому масло. Мене це зацікавило, бо знав, що вона ніде не працює, та й певної професії не має, крім так званої найстародавнішої, та й тим ділом займається нерегулярно, а Клари Цеткін, яка очолювала відповідну профспілку, вже немає на цьому світі. Отож нездара-сусідка частенько сідала на вимушену дієту (хліб, риб’ячий жир, консерви з печінки тріски) й лише зрідка, коли траплявся заможніший клієнт, бенкетувала день-два. А тут зникає кудись зранку, а повертається, маючи кілька пачок масла. Опинившись із нею наодинці на кухні, ввічливо запитав:
— Як дістаєте, Оленко?
— А дуже просто, — охоче відповіла, — на маслозаводі!
— А як же проходите до їхнього ларка?
Олена розреготалася:
— Ви — непрактичний! Який там ларьок! Виношу. Через прохідну. Я ж на маслозаводі працюю.
— Вітаю з новою професією. Не складно?
— Машина все робить сама, тільки встигай за конвеєром.
Новина порадувала жіноцтво нашої комуналки: Олена вступила на чесний трудовий шлях, а головне — пропонує купувати в неї масло. Наступного дня моя дружина закинула в сіточку за вікном, що правила нам узимку за холодильник, аж дві пачки масла.
— Олена уступила, — пояснила вона.
Я згадав про маму Віті й знов зустрівся на кухні з Оленою.
— Як виносите?
— Це вже моя справа.
— А все-таки?
— Мужчини так не виносять, — усміхнулася вона.
— Ви мене заінтригували. Скажіть. Ви ж знаєте, я людина цікава.
— Ви непрактичний, щоб ви знали... Згода, дивіться.
Вона професійно розстібнула спідницю й показала пояс, до якого були пришиті чотири підв’язки.
— Прив’язуєш, і — вперед. Нікому не кажіть. Надивилися?
Вона привела в порядок спідницю й гордо пішла у свою кімнату.
Я нікому не сказав, тільки жінці заявив:
— Їсти Оленине масло я не буду й тобі не раджу.
— А, між іншим, синички продзьобали папір і вже половину масла з’їли.
— Ну то хай їдять і решту, бач, які морози.
Олена, правда, довго на маслозаводі не втрималася. На прохідній зупинили досвідчені професіонали й вигнали.
1963 рік. Харків. Я влаштувався на нову роботу, на якій отримав аж трикімнатну квартиру. Їду до Києва в Академію наук затверджуватися у званні старшого наукового співробітника. Разом зі мною їде видатний математик професор N. Його затверджуватимуть на посаді заввідділом нашого науково-дослідного інституту. Коли вранці поїзд прибуває до Києва, N. говорить мені:
— До початку засідання маємо доволі часу, аби почати велике діло: накупити масла.
— Якого масла? Звідки воно тут узялося? — дивуюся я.
— Це Вам не Харків, це — столиця України, — пояснює N., — тут є, дають півкіло в руки. Мені жінка суворо наказала купити десять кілограмів.
— Ого, — кажу я, — у мене стільки грошей не буде.
— Нічого, купите менше, а як хочете, я Вам гроші позичу.
Я вирішив купити кілограм, хоч мені жінка нічого такого не доручала. Та тим краще: буде великий сюрприз для всієї сім’ї.
У центрі ми виходимо з тролейбуса біля вулиці Пушкінської, й N. тоном змовника говорить:
— Тут у підвальчику — гарненький магазин продовольчих товарів, я його знаю. Почнемо з нього.
Ми заходимо, черга невеличка, чоловік десять. Ми беремо по півкіло масла, виходимо, але N. несподівано вирішує:
— Зайдімо ще раз.
Він стає в чергу, а я залишаюся збоку: підрахувавши свої гроші, я вирішив більше двох пачок не купувати.
N. підходить до прилавка, простягає гроші.
— Отойдите, гражданин, вы уже брали, — чує він владний голос продавщиці.
— Я тільки-но зайшов, — говорить професор.
— Вышли и зашли. Вы уже брали. Я вас запомнила.
— Не давать ему, спекулянт! — каже з черги якийсь пенсіонер.
N. червоніє, губи в нього трусяться, він прямує до виходу, ховаючи очі. Продавщиця задоволено пояснює покупцям, яка в неї гарна пам’ять на обличчя. Мені дуже шкода професора, так приниженого черню, я пропоную йому своє масло, але на свіжому повітрі він приходить до тями й, використавши свій потужний аналітичний розум, доводить мені, що в цьому немає потреби. Подальший графік відвідин гастрономів вимальовується цілком чітко. Залишається достатньо часу й для затвердження на Президії АН.
Останнє виявляється простою формальністю: як завжди, колегіальне рішення відоме наперед, бо його вже зробив президент, а людей, слухняніших за академіків, у природі взагалі не існує. Отже, вийшовши на вулицю через важкі двері високої установи, ми домовляємося про зустріч на вокзалі, де я маю чекати професора з квитками. Точно у визначений час він з’являється в обумовленому місці, й ось ми вже сидимо в купе, де математик світового рівня перераховує свої пачки масла, акуратно розклавши їх на полиці. Усе сходиться. Принижений, але щасливий, видатний радянський учений складає всі 20 пачок у майже пусту валізу, й ми їдемо додому.
У Харкові дружина намагається пиляти мене за те, що я не зорієнтувався на місці й не купив більше, але я відбиваюся, бо вже знаю, що N. зовсім не виявив ані жадібності, ані бажання спекулювати: його практична дружина заздалегідь призначила частину пачок як дарунки своїм родичам і знайомим — кому на день народження, кому у зв’язку з успішним захистом дисертації, а кому й на весілля. Обділила всіх, та й себе не забула.
Минає ще зо два роки. Про масло залишаються знову лише спогади. Одного літнього ранку я йду в нашу крамничку «Гастроном-бакалія» по хліб і бачу на прилавку солідні металеві банки ємністю літрів на три. Чудовий сплав типу латуні приємно жовтіє на сонячному промінні, по циліндричній поверхні банки — скрізь чорними літерами тексти на різних мовах. Я вирішую попрактикуватися в англійській і скоро натрапляю на слово «butter». Здивовано дивлюся на продавщицю, а вона пояснює, що в банках топлене бельгійське масло. Дуже дешеве. Купую негайно банку й несу додому замість хліба. Удома беру гроші, купую хліб. Цікаво, що покупці недовірливо крутять у руках банки: чого масло топлене, чи його можна їсти «так», чи тільки на ньому смажити. У нашому мікрорайоні населення двох категорій: науковці й «роботяги». Останні виявляються більш консервативними й розколюються на покупку повільніше, ніж кмітливі науковці.
Як би там не було, а кілька місяців усі користуються бельгійським маслом, дехто запасається кількома банками, аж поки масло в крамниці не закінчується. Лише по тому ми довідуємося у директорки, що воно було некондиційне. Якийсь дуже прискіпливий міжнародний контроль виявив кілька банок, в яких масло не відповідало встановленим стандартам, була забракована вся партія, й нещасні бельгійці мусили за безцінь запропонувати масло СРСР. Ось чому ми в нашому Харкові порозкошували ціле літо!
На парткомі інституту довго обговорювали цю подію, аби нейтралізувати її негативний вплив на маси, адже погане за буржуазними критеріями масло було, вочевидь, першокласне за критеріями соціалістичними. Зрештою, за вказівкою обкому було вирішено, що вся ця історія — зайвий доказ правильності ленінської тези про загнивання капіталізму.
Ми ленінську тезу не ревізували, тільки добре пильнували, щоб масло так чи інакше до наших рук потрапляло й у холодильниках не загнивало. Авжеж, у мене вперше в житті з’явився холодильник і навіть телефон. Бо соціалізм хоч туди й сюди хитався, а все ж немовби розвивався (ми ще не знали, що живемо за нафтодолари, сибірський ліс і всяку іншу сировину). А разом із соціалізмом розвивалися й люди, кадри. Особливо ж коли скінчилися суб’єктивізм та забігання наперед, почався застійний період, ми навчилися так добре все діставати, що ані масло, ані сир у нас не переводилися. Хоч, правду кажучи, траплялися й такі недотепи, які розвивалися слабувато: один із них, відомий харківський піаніст, розумом трохи й назад поїхав і — уявіть собі — на чому? На маслі! Цей піаніст — єврей, справді непрактичний попри поширену думку про євреїв — настільки гарно виконав на одному концерті дві сонати Бетховена, що я в захваті пройшов за лаштунки й сказав йому кілька компліментів. З того часу Сіма, як звали його всі знайомі, став моїм відданим другом і раз чи двічі на тиждень заходив у гості, щоб пограти для мене на піаніно, вилити життєву гіркоту, а заразом і повечеряти. Я вже знав, що у людей мистецтва часто-густо з психікою буває щось не те. Та все одно мене завжди дивувало, коли, відчинивши йому двері, я замість такого-сякого вітання чув незмінне питання, вимовлене страдницьким, тривожним голосом, в якому, однак, жевріла слабка, непевна надія:
— Масло в этом доме есть?
Отримавши ствердну відповідь, він болісно, але з полегшенням зітхав, переступав поріг, а потім мовчки підходив до піаніно, розкривав і вдаряв по клавішах. Не знаю, чи помічав він за грою будь- кого з присутніх, бо вона поглинала його без залишку. Зрідка Сіма промовляв щось до себе чи до слухачів, якийсь нібито коментар, але, скінчивши гру, несподівано й різко повертався на кріслі, утомлено казав:
— Дайте масла.
Дарма, що на столі стояло вже не одне масло, а щось більш істотне, — наприклад, відбивна, яку він охоче споживав, як, втім, й усе інше, що пропонувала моя жінка, не кажучи вже про пляшку доброго грузинського вина, яке я діставав із самого Тбілісі.
Зізнаюся, дуже мені кортіло у відповідь на це його тривожне запитання про наявність масла «у цьому домі» хоч раз відповісти негативно, аби пізнати, як він буде на таке жахливе повідомлення реагувати, та не наважувався я ставити на живій людині експеримент. Можливо, й жорстокий. Але одної нещасливої днини сталося так, що через простий недогляд масла «в цьому домі» справді не було, а нервовий дзвоник уже пролунав.
— Масло в этом доме есть? — почувся тривожний голос.
— Нема, — відповів я.
Сіма відсахнувся, похитнувся, але втримався на ногах, схопившись за ручку дверей. Я схвильовано дивився йому прямо в очі, гамуючи почуття величезної цікавості. Що ж буде? Сіма стояв і тяжко дихав так, як він це робив під час виконання музики. Нарешті запитав із тугою:
— Неужели и сыра нет совсем?
— Чому ж, сир є.
Він повільно пройшов у кімнату, сів за піаніно, але кришку не підняв, поклав голову на руки, заплющив очі. Я поглядом і жестом наказав жінці: неси на стіл. Звичайно, все було зроблено, як кажуть, оперативно. Сіма посидів-посидів за піаніно, потім підняв голову, спитав:
— Можно, я немножко выйду в туалет, а потом на кухню?
— Прошу, — відповів я.
Ми сіли за стіл в очікуванні, але хоч вода в туалеті зашуміла й збігла, Сіма щось не заходив. Минуло хвилин десять, й я вирішив зазирнути до кухні. Те, що я побачив, навіть мене здивувало. Сіма сидів прямо на підлозі біля холодильника, розчинивши його дверцята. Ноги його були закладені — чи ви повірите? — в холодильник, на нижню полицю. У руках він тримав голову голландського сиру за 3.10 кілограм та їв, не користуючись ані ножем, ані чим іншим у цьому роді, лише безпосередньо своїми зубами. Я забрав сир і кинув його геть, а Сіму підняв із підлоги й затягнув до кімнати. Ми мовчки повечеряли, бо ніхто, мабуть, не знав, про що, власне, говорити. Цього вечора Сіма не грав, але за тиждень пролунав його характерний дзвоник і прозвучало вічно-тривожне питання:
— Масло в этом доме есть?
Наступний пріснопам’ятний випадок із маслом стався зі мною 1984 року.
Я жив і працював у Сімферополі. 1975 рік, перший рік мого життя в Криму виглядав дивовижно казковим. Масло, сир, м’ясо та інші рідкісні товари немовби качалися одне в одному й були завжди й без обмежень у кожній продовольчій крамниці. Ми вже не споживали яловичину чи свинину, а купували в «Дарах природи» чи «Кооператорі» дичину: марала, косулю, лося. М’ясо диких тварин, хоч і потребує попереднього вимочування у вині, але є більш калорійним, смачним і поживним за м’ясо свійських тварин. Лише одного разу, коли м’ясник вискочив із лавки й, розмахуючи кривавим ножем, мало не силоміць затягнув нас із дружиною до самісінького прилавка, запевняючи, що не купити таку знамениту вирізку, як у нього, — злочин, ми змушені були взяти два кіло найсвіжішої яловичини й приготували за старовинним східним рецептом запашну, ніжну, соковиту страву, яка зробила мою жінку знаменитістю серед наших знайомих шанувальників доброї їжі.
Але всяке щастя короткочасне. Вже навесні наступного 1976 року сталося щось недоладне, та не десь у Данському королівстві, а саме в нас, у Криму. Спершу тоненькою змійкою, потім упевненіше й голосніше поповзла, зашелестіла чутка, що з м’ясом і молоком буде кепсько, бо «Перший» — секретар обкому — пропустив у Крим ящур, а вже до комплекту й чумку. Я сам бачив, сидячи за містом на скелі, як унизу, в долині горіли інфіковані птахоферми. Їх спалювали разом із курми й качками, бо ж вогонь очищує все. Величне видовище супроводжувалося незабутніми враженнями, що надходили через ніс і вуха: смалене пір’я й качачий жир весело тріщали, а дим лоскотав ніздрі й душу новими незнаними відчуттями.
Та незабаром стало зрозуміло, що вогонь вичистить і наші шлунки: продукти тваринництва неухильно зникали з продажу.
Олімпіада 1980 року озброїла ідеологів соціалізму чудовим аргументом: усе з’їли іноземні спортсмени. Як їм удалося за короткий час московської олімпіади з’їсти геть увесь сир у всьому СРСР і до того ж на кілька років наперед — то їхня таємниця. Але факт залишається фактом: з’їли! Кам’яні ведмедики, що й досі бовваніють обабіч автотрас, лишилися єдиними надійними свідками цієї жахливої диверсії капіталістичного світу проти совєтських людей. Бо названий різновид homo sapiens, чи радше недоsapiens, відзначається тим, що напрочуд швидко звикає до всього й забуває все, що було, залишаючи в пам’яті лише те, чого не було.
Щодо мене, то я значно поглибив свої знання в галузі раціонального харчування й переконав себе, що для людини дозрілого, а тим більше — дещо перезрілого віку всякий жирний харч — отрута. До того ж масло, якщо й траплялося час від часу в гастрономах, іноді виявляло незрозумілі термофізичні властивості. Якось я кинув шматок цього підозрілого продукту на пательню, щоб підсмажити яєчню, а на пательні зашипіло, запінилося, потім піна полопалася, й на пательні залишилася лише каламутна водичка. Попарувала-попарувала й зникла. Я постояв біля плити, покліпав очима, бо ж ми вчили, що матерія ніколи не щезає, лише переходить з однієї форми в іншу, потім протер охололу пательню папірчиком і налив туди надійної соняшникової олії. Після цього експерименту відсутність того, що ми звично називали маслом, мене не бентежила, а діточок я забезпечував молочком від приватних корів, яких ящур чомусь не зачепив.
Та партія не спала, лише про трудящих дбала.
Тому одного ранку 1984 року, коли я вийшов із дому, щоб виконати жінчине завдання — купити хліба, я натрапив на подію, якої аж ніяк не міг очікувати.
Не встиг я пройти й 100 метрів від свого будинку, як побачив стареньку жінку, яка щосили бігла мені назустріч. Вона зупинилася переді мною щаслива, розпашіла, як, мабуть, колись у молодості, коли її наздоганяв стрункий парубок. Загородивши руками дорогу, вона закричала радісно й збуджено:
— Мужчина, вы еще ничего не знаете! Там, в магазине — масло. Бутербродное! И никакой очереди. Идите, бегом, пока никого нет!
Перед такою силою переконання й радості я встояти не міг. Образити стару жінку, яка так щиро бажала мені добра! Я промовив слова подяки й з прискоренням узяв курс на магазин.
Усе було так, як сказала бабуся. Масло продавалося, й до того ж — без обмежень. Я взяв рівно стільки, щоб вистачило ще й на хліб. Повернувшись додому й дослідивши холодильник, я переконався, що хліб і масло, які я щойно купив, — це єдине, що я маю на сніданок. Отож, порушуючи свої власні теорії, я намастив на хліб масло, з’їв його й запив склянкою чаю.
Та теорії не люблять, коли з ними не рахуються. Не минуло й години, як я відчув у шлунку наближення небезпечних подій, а ще через деякий час не залишалося нічого іншого, як повернути свій сніданок назад. На жаль, не весь. Якась кількість масла вже встигла пройти в кишки й спричинити всі ознаки не вельми тяжкого, але все одно неприємного отруєння. Я лаяв дурну бабусю, партію, яка не спить ночами, а дбає, хоч про те її ніхто не просить, дісталося навіть моїй коханій жіночці за те, що не виставила на помітне місце марганцівку.
Але жіночка моя, повернувшись із роботи, розповіла мені, що масло зараз виробляють не лише з нафти, а також нібито з військово-промислово-комплексних валянків та кожухів, які відлежали на підземних базах свій термін придатності, і що на цю тему була навіть захищена в їхньому інституті вельми секретна дисертація, а її автор, який відкрив чудесний штам мікробів, що таке перетворення забезпечували, отримав, крім наукового ступеня, ще й премію за вагомий внесок у «розробку продовольчої програми». Після цієї розповіді мене добряче вивернуло й без марганцівки, і невдовзі я почувався цілком добре.
Цього разу я з маслом зав’язав, як запрограмований алкоголік із горілкою. Тому не питайте, бувало чи ні масло в наступні роки перебудови, розвалу Союзу, незалежності. Усяку інформацію з цього приводу я викидав із голови, як непотріб. І так йшлося, поки 1996 року не сталася остання «масляна подія».
Я жив на Волині, у зовсім іншому — не такому як Крим, але по-своєму прекрасному — краю.
Волиняни люблять усе волинське й до назви будь-якого харчу додають слова: «Це — волинське». Отже, я запізнався з волинським салом, мабуть, справді, кращим у світі. Шкода лише, що видобуток його з трилітрового слоїка без попереднього вишколу потребує стільки ж енергії, скільки міститься в шматку, що його вам пощастило витягнути. Знаменитим виявився волинський мед, дивовижно смачною — картопля, а світязькі вугри цінувалися настільки, що на вступних іспитах ламали найбільш принципових екзаменаторів.
Однак про волинське масло я довгий час жодного уявлення не мав.
Та раптом з’ясувалося, що на Волинь має прибути дуже високий гість і що він дав згоду зупинитися саме в мене. Почався переполох, тим більше, що моя дружина повідомила «свідоме українство», що таких високих гостей вона не годувала й годувати не береться. Тому «свідоме українство» провело нараду й вирішило годувати гостя гуртом. За кожним учасником ініціативного комітету був закріплений певний харч. Масло доручили одній енергійній і дуже свідомій дівчині, бо в неї на селі була гарна корова, а головне — бабуся, яка дуже вправно збивала масло.
Два дні того візиту мені було не до харчів, бо моїм обов’язком була ділова програма, яку я зробив настільки щільною, що гість, щойно поклавши ложку, мусив мчати автомобілем на черговий виступ на радіо, телебаченні чи в театрі. Отож, коли пролунали останні промови й потяг із гостем вирушив до столиці, я повернувся додому, почуваючи себе дещо зголоднілим. Відкривши холодильник, я переконався, що гостинні волиняни заповнили його вщерть, до того ж на столі в кухні була сила-силенна харчів, яких вистачило б на десятьох гостей тої ж висоти, що й мій. Серед усіх цих продуктів мою увагу привернув жовтий булкоподібний за формою, але зовсім не соціалістичний за змістом предмет, від якого пахло далеким дитинством і на якому ложкою був зроблений орнамент, дуже подібний до того, що його безжалісно руйнував Вітя Животюк.
Це було масло. Домашнє, селянське, волинське масло.
Я з’їв шматочок без хліба, як це робив півстоліття тому Вітя, й тіло моє відчуло ніжну прохолоду й пахощі волинських луків, а разом із тим силу й певність. Масло було зроблене з чудового молока, що його дала корова, яка вже не знала сталінського соціалізму, хрущовських ременів та брежнєвських продовольчих програм.
З того дня в мене з маслом найщиріші стосунки. Я не вірю жодним наклепам, які поширюють прибічники iмпортних макаронiв та інших гидот. Справжнє українське масло заохочує до праці, а праця дарує здоров’я й довголіття.
Буду його купувати завжди. Аби гроші.
