...Перегорнувши останні сторінки вибраних листів, записів із «Таборовогозошита», що зібрані в книжці Василя Стуса із серії газети «День» «Бронебійна публіцистика», ще раз переконуєшся в дуже точній оцінці Євгена Сверстюка. У передмові до цієї книжки він сказав, що «непроминальна вартість Стусового слова» в тому, що би «відкрити очі на правду й нагадувати, що все справді живе стоїть на правді».
Але я не буду заглиблюватися в ідейно-тематичні пласти публіцистики Василя Стуса чи, скажімо, творів інших авторів цього публіцистичного «п’ятнадцятикнижжя» — Пантелеймона Куліша чи Михайла Драгоманова, В’ячеслава Липинського або Івана Лисяка-Рудницького, Левка Юркевича чи Уласа Самчука, Олега Ольжича або ж Петра Григоренка тощо. Радість в нутрішнього розкошування при читанні цих авторів запам’ятовується надовго. Натомість хочу порозмірковувати проте, чому публіцистику цих авторів варто ни нічитати й перечитувати, що це дає сучасному читачеві.
Почнемо з того, що нам нині «ріжуть січку» й набивають нею не тільки голови, але й душі. «Ріжуть січку» вщент зрусифіковані телеканали, викидаючи з «ящиків» серіали вбивств, порнографії, дурного реготу, одурілих від «слави» зірок — карликів духовних, закликаючи водночас денно й нощно споживати, споживати й споживати все без міри й до безкінечності, бавитися-забавлятися до упаду й аж до смерті. І чим сумніше нам на душі від того, що бачимо навколо, тим дикіше в «ящику» оте просто якесь сатанинське реготання-забавляння...
Таку ж «січку ріже», стараючись не відстати від «ящика», бульварна «жовта преса» разом із глянцевими журналами-жорнами, що заповзялися перемолоти все, що ще залишилось святого. Продукують «з конвейера» поп-тексти й треш —тексти модні писарі від літератури з «глибокою філософією на плиткому дні» (за влучним висловом колишнього професора історії Львівського університету Ярослава Кіся).
І кого й що ми врешті маємо? Збаламучену від тої «січки» людину з «порваною свідомістю», що заблудила в буйних бур’янах на культурно-інформаційному полі, втратила ціннісні орієнтири. Ця трагічна постать часто навіть не розуміє, нащо їй життя і що з ним робити! Хіба не в руслі щойно сказаного вже просто страшна кількість суїцидів, автокатастроф, які трудно якось інакше зрозуміти чи пояснити?!
Але повернімось до наших авторів-публіцистів. Їх просто на часі читати й перечитувати, бо це публіцистика передусім світоглядна. Написані талановитими людьми тексти «латають» «розірвану свідомість» читача, повертають її, здеорієнтовану й розгублену, в координати рідної історії й справжньої культури.
Взяти, хоча б, Пантелеймона Куліша. Він, як і пізніше Іван Франко, вимірював суспільний прогрес також насамперед людиною, поглибленням у ній справді людського чи, навпаки, змілінням, змізернінням аж до занепаду. Письменник передбачив загрозу перетворення одухотвореної людини культури в одновимірну людину-споживача. Бачачи абсурдність розпаношеного зиску, полемізуючи з його апологетами, він висловився у своєму стилі, присмаченому гіркою іронією: «І якби весь світ закипів торгом, то вам і раю Божого не треба».
Як у воду дивився «гарячий Куліш»: таки світ закипів, немає вже, здається, на білім світі таких святинь, які б не купувалися й не продавалися. Хто нині чує по-апостольськи мовлені слова цього нашого найбільшого європейця: «Духа не угашайте»?! І далі: «Не гасімо його самі в собі, тогді ніхто його не вгасить і в нашому народові».
Так, ідеться про душу, чистоту «стежок серця». Як у зв’язку з цим не згадати думки чеського мислителя Яна Паточки: «Турбота про душу є тим, що створило Європу».
А що нині? Якими гаслами покермовується в нас так звана «успішна» людина? Здебільшого — девізом мати й посідати. Мати — все більше й більше всіляких благ, посідати — «теплі» посади, якесь вигідне становище, при якому не забаряться звання й чини... Але ж давно відомо: щоби «духа не вгасити», треба насамперед бути — правдивим, добрим, справедливим, милосердним, чесним. Треба бути гідним перед взором самого Бога, бо ж, як ще Сковорода говорив, «...істинна людина та Бог є те саме». Бути й духовно ставати кимось, покладати перед собою богоугодні цілі, що ушляхетнюють людину, поривають до високого й чистого. Неможливо бути поза руслом піклування про душу. Знову ж, як це воно в Сковороди? Пригадаймо: «Для мене немає нічого важливішого, ніж бути чи стати кращим».
Не так давно я мав розмову на цю тему з «продвинутою», як у нас кажуть, мавпуючи «зади» Московщини, людиною. Так ось мій візаві дуже серйозно заявив, що сенс життя в тому, щоби створювати для себе якомога більше комфорту. Світоглядний блуд вчепився людей! Оце майже сакраментальне для дуже багатьох «мати» може бути в «координатах блуду» метою життя людини, але його сенсом — ніколи! Коли ви читатимете «Листи з хутора» того ж-таки Пантелеймона Куліша, то натрапите на ще одне його мудре застереження не впадати «у той дурний комфорт, у ту ідольську розкіш, що нема їй ні міри, ні впину, ні наситу...» Тому й радив він не приставати до «блискучої купи людей легкодухих, котрі знають тільки восторги ніги нікчемної і не розуміють восторгів великої праці».
Отже, ця світоглядна публіцистика не тільки спонукає мене (тебе, його) до турботи про душу, але й «латає», як я щойно висловився, «розриви» в нашій історичній пам’яті, зумовлені замовчуванням у радянський час з політичних міркувань цілих періодів української історії. Справді, дуже цікава з цього погляду публіцистика Михайла Драгоманова, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Івана Лисяка-Рудницького, В’ячеслава Липинського, Петра Григоренка... Ці автори розширюють, виповнюють світ нашого історичного «Я», спонукають до духовного самоствердження.
