У статті «Хто саботує рух до НАТО?» («День» №19-20 від 5 лютого 2016 року) Валентин Торба порушив проблему, яка дуже рідко звучить у ЗМІ. Архіважливе питання сьогодення — це спроможність нашої держави вистояти перед російською агресією. Одна із причин посталих загроз у тому, що наша інтелігенція, наша еліта та державні діячі були в перші роки незалежності й, на превеликий жаль, ще і тепер, малоросами з роздвоєною свідомістю і мисленням. Полуда радянської ідеології про спільність братніх народів ще не зійшла з очей багатьох наших очільників. Якби президент Л. Кучма знав справжню історію України, то історичний досвід народу дав би йому можливість зорієнтуватися в просторі міжнародних відносин і не згортати поступ до НАТО. «Президент» В. Янукович взагалі йшов на васальне зближення з Росією, внаслідок чого була втрачена боєздатність та мобілізаційна готовність української армії.
Історія свідчить, що в усі віки розбрат на вищих щаблях влади призводив до катастрофічних наслідків, а будь-який союз із Росією — до трагедії.
Наближається 100-річчя Української Народної Республіки. На жаль, вона втратила свою незалежність, ще не ставши на ноги. Банальна причина: протилежна державницька позиція політиків щодо майбутнього України. В червні 1917 р. у Києві відбувся з’їзд українського вояцтва (С.Литвин. «Суд історії», Київ, 2001 р.). У ньому взяли участь майже дві тисячі делегатів, що представляли 1,7 мільйона військових українців. Були прихильники самостійного, антиросійського розвитку України (М. Міхновського) і проросійського «єдиного революційного фронту» (М. Грушевського).
Симон Петлюра одним із перших зрозумів агресивну суть російського більшовизму і те, що лише збройною силою, власною армією можна закріпити державну незалежність України.
Помилка М. Грушевського і В. Винниченка привела Україну до трагічної 70-річної окупації Росією під назвою Радянський Союз.
Сьогодні в Україні складається не менш драматична ситуація, ніж століття тому. Нашим депутатам необхідно усвідомити, що маятник історії може хитнутися назад.
Путін наслідує загарбницьку політику Російської імперії. У XVIII столітті Росія воювала зі Швецією, Персією, Туреччиною, Польщею, Пруссією, загалом майже 50 років. У XIX ст. відбулися персидська, шведська, турецька, Вітчизняна (з Францією), кримська, кавказька війни. Росія захопила Ташкент, Самарканд, Хіву, Ашхабад. Усього 59 років провела в загарбницьких війнах, крім цього, придушила визвольні повстання в Польщі та угорську революцію 1848—1949 років. У ХХ столітті — війна з Японією, Перша світова, жовтневий переворот, війна з Польщею, громадянська війна (зі своїм народом), з Японією, Фінляндією, Друга світова війна. Участь спецчастин особливого призначення Радянської армії в так званій інтернаціональній допомозі Китаю, Північній Кореї, Північному В’єтнаму, Єгипту, Республіці Конго, Кубі. Придушення повстань у Польщі, Угорщині, Чехії, Східній Німеччині, 10-річна війна в Афганістані та нарешті внутрішня Чеченська війна. В усіх цих війнах у складі російських військ були українці. Привід для військового вторгнення в чужі країни був різний, а ціль одна — «распространение русского владычества».
Усі спроби України вирватися з «гарячих обіймів» старшого брата закінчувалися жорстокими репресіями. Намагання І. Мазепи закінчилися Конотопською різаниною. Були спалені міста Гадяч і Ромни та навколишні села, до смерті було засуджено 900 старшин та членів їхніх сімей. Зруйновано Запорізьку Січ, під час оборони якої загинуло понад 1000 запорожців.
Під час Першої світової війни російська окупаційна влада в Галичині душила українські державницькі настрої й депортувала вглиб Росії 12 тисяч осіб інтелігенції, в тому числі й священиків Греко-католицької церкви. У січні 1918 р. армія Муравйова кілька днів вела варварський обстріл Києва. Захопивши місто, більшовики влаштували масовий терор, під час якого знищили до п’яти тисяч осіб. У поневоленій Західній Україні 1939 року більшовики застосували ті ж методи боротьби, що і царська влада 1914-го, лише в більш масштабних і жахливих формах...
Мета всіх воєн висвітлена в характеристиці тридцятитрьохрічного царювання Катерини ІІ: «Нам, русским, невозможно забыть, что если политика Екатерины и подлежит упреку с точки зрения высшей нравственности, то эта политика имела целью и последствием величие и выгоды России.» («Учебник Русской истории», С.-Петербург, 1912).
Тож президент Росії Путін продовжує політику «вищої аморальності», нехтує міжнародними договорами та зневажає загальнолюдські цінності. Він вважає, що розвал Радянського Союзу — «величайшая ошибка века» і це дає йому право повернути Російську Федерацію в епоху імперій і колоній, беззаконня і вседозволеності.
Так що політики нехай не мають ілюзій, що Путін припинить військову агресію в Україні. Нехай не плекають надій, що наші реформи і покращення життя українців поверне нам Крим і Донбас, бо голод і смути в Росії допомагали владі мобілізувати народ на нові завоювання. Росія почала ліквідацію української державності, й, виходячи із уроків історії, вона від нас не відступить, поки не одержить достойну відсіч.
