Говорить це слово колишня комуністка з 30-річним стажем. «Колишня», бо залишила КПСС 1989 року. Перш за все хочу спитати «наших», так би мовити, комуністів: чи не думають вони, що їхній найперший обов’язок, як і кожного українця, — працювати заради Вітчизни, заради народу, а вже потім — контролювати, критикувати, доносити, а також — уставляти «палиці в колеса». Навіть прості люди сьогодні розуміють, що блискавично змінити стан країни, до якого її довела стара влада, неможливо. Навіть для того «косметичного» ремонту, яким займається уряд, мало того терміну — один рік, який цьому уряду надала Верховна Рада. А для повного виконання програми Президента і Кабміну потрібно п’ять років. І це буде більш-менш чесно, бо ми розуміємо, що і це також недостатній термін навіть за найкращих стартових умов.
Лідер сучасних комуністів Петро Симоненко пропонує («Киевский вестник» №9 від 01.02.2005 р., російська ТБ- програма «Время») інший шлях — «путь перехода от диктатуры капитала к диктатуре народа». Але ми це вже проходили і добре пам’ятаємо, як так звана диктатура пролетаріату віддала «фабрики й заводи — робітникам, землю — селянам». Результатом стало те, що робітники отримували якийсь 1% із прибутку, а в селі ввели — без перебільшення — кріпацьке право. В комуністичному «раю» селяни навіть паспортів не мали, а оплату отримували «паличками»-трудоднями. А хто не хотів миритися з таким середньовічним станом — голодомори, Соловки, Сибір.
Ми не повинні забувати, що в давнину народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалась Русью, а той народ, який ми звемо нині руським, звався московитами, а їхня земля — Московією. Досить змішувати під одним спільним іменем «руські» слов’ян різного походження: русинів — без сумніву, слов’ян, і московитів — слов’янство яких більш ніж сумнівне. Це моя відповідь товаришові Симоненку на його протести проти того, що нова влада виключить Україну зі слов’янського світу. Я впевнена, що станеться навпаки — навколо інші слов’яни об’єднаються, бо ми не маємо жодної імперської претензії до своїх сусідів.
Є ще одне питання, яке я хочу прояснити П. Симоненку і його прихильникам. Це питання КПУ. Для мене — випускниці середньої школи в Росії, вихованій на російсько-більшовицькій ідеології — в далекі 50-ті роки ХХ століття після переїзду в Україну було абсолютно незрозумілим знищення Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) в 1940— 1950 роках. Що це було? Тоді комуністи знищували комуністів, патріотів України й прихильників комуністичної ідеї. Відкриття архівів під час перебудови дало відповідь на це питання: КПЗУ — це була партія українців-патріотів, яких КПРС ще не встигла перетворити на безбатченків, а тому вона була страшною для СРСР — «країни одного совєтського народу».
Але були тоді й інші люди. Ось перший марксист України Матвій Яворський, який, перебуваючи на Соловках, за сумлінну працю заслужив дострокове звільнення, але відмовився від цієї пільги. Більше того, пише до Центральної атестаційної комісії ГУЛАГ НКВС СРСР гнівного листа: «Цим сповіщаю, що я відмовляюся від заліку робочих днів не тільки за минулий період, а й взагалі. Я вважаю такий (залік) знущанням над людиною, яку, як і багатьох інших, сталінське «правосуддя» спочатку кидає у в’язницю за те, що він українець, який не змінив любові до своєї батьківщини на російський патріотизм, підфарбований «інтернаціоналізмом»; якого вищеназване «правосуддя» без суду засуджує за неіснуючу справу на повільне знищення в таборі, в умовах важкої примусової праці, на напівголодному пайку, в тенетах мерзотної провокації й моральних мук, а після всього цього воно, правосуддя, обіцяє йому скоротити це повільне знищення — моральне й фізичне — за умови так званої перековки, тобто покірливого прийняття цього знищення і підкупного славослів’я його політики... Вважаю для себе ганьбою отак купувати собі волю, тим більше, коли десятки тисяч української інтелігенції гинуть у в’язницях і таборах, коли їхні родини прирекли на вірну голодну смерть, коли сотні тисяч пограбованих українських селян засівають Росію своїми кістками на каторжних будовах, лісозаготівлях та інших об’єктах примусової праці, коли стільки ж їх гине у себе на батьківщині від голоду, хоч ніби і там жити стало «веселіше». Я вважаю, що при такому стані речей на Україні для мене буде більшою честю вмерти разом із ними в загальному нашому каторжному житті, ніж прагнути на волю, щоб жити життям хамелеона, плазуючи перед сучасним Нероном і його преторіанцями... Т/п Кремль — Соловки, 30.06.1936 р., з/к Яворський Матвій Іванович». У відповідь — розстріл «на честь річниці Жовтневої революції».
За таких комуністів, як Матвій Яворський, я б віддала свій голос. КПУ ж заявляє, що є наступником колишньої КПРС. Тож українцям, які вважають себе українцями, я рекомендувала б подумати: чи бути членом ворожої до України партії, чи бути разом із більшістю українського народу й не тільки контролювати владу, але разом із нею будувати світле майбутнє, виводити Україну з темряви.
