Десять років чекав на офіційне відкриття Меморіал пам’яті загиблим мешканцям українського села Сагринь, що в Люблінському воєводстві Республіки Польща. Планувалося, що ця скорботна акція все-таки відбудеться за участі президентів обох країн, як факт примирення і взаємного прощення за жертви міжетнічних конфліктів у 1943—1944-му роках. Адже свого часу так виважено вчинили в Павлівці, що на Волині, Леонід Кучма та Александр Кваснєвський, а пізніше в Павлокомі Підкарпатського воєводства Віктор Ющенко і Лєх Качинський. На жаль, у нинішньому році Порошенко і Дуда порізно вшанували пам’ять своїх вбитих одноплемінників. Але вже те, що Меморіал у Сагрині, на якому викарбувано 660 прізвищ українців, які вдалось встановити, нарешті був освячений за участю українського Президента, вселяє надію на розблокування питання вшанування місць поховань жертв Волинської трагедії та загиблих на Холмщині, Підляшші і Надсянні.
Відомий науковець — доктор історичних наук, професор, співголова української частини Форуму українських і польських істориків Юрій Шаповал у бесіді з автором «Дня» Ігорем Сюндюковим (№131 за 26 липня ц.р.) слушно зауважив, що цю болючу проблему варто віддати на подальше вивчення і розгляд дослідників обох країн. А для цього «треба втихомирити емоції й шукати компроміс». Досить маніпулювати цифрами на догоду політичній кон’юнктурі. Адже польський історик Єва Семашко вже зупинилася на 60 тисячах убитих поляків, а Дуді подали для озвучення в Олиці аж 100 тисяч. Анджей Дуда стверджує, що в конфлікті загинуло 5—10 тисяч українців, тоді як Польський інститут національної пам’яті нарахував уже 20 тисяч. Наші науковці доводять, що жертв було значно більше від акцій підрозділів Армії Крайової і «батальйонів хлопських». А Люблінський воєвода вирішив перевершити свого президента і вже назвав 130 тисяч вбитих поляків на терені колишнього Волинського воєводства.
Куди приведе таке жонглювання числом жертв нашого трагічного минулого? Всі вже визнали: в українсько-польському конфлікті винні обидві сторони. До цього їх ще провокували німці та радянські партизани. Отже, варто зупинитись у взаємних звинуваченнях і творити світлу сторінку наших міждержавних відносин та дружби між сусідніми народами.
У дискусії на цю тему варто було б звернутися й до даних польських переписів населення Волинського воєводства міжвоєнного періоду. На цих теренах (а це територія нинішніх Волинської, Рівненської областей і трьох районів Тернопілля) в 1921-му році мешкало 1 млн 66 тисяч українців і 240 тисяч поляків. Через 10 років ці цифри виглядали вже так: українців стало 1 млн 427 тисяч, поляків майже 347 тисяч. Тобто майже на 107 тисяч зросла кількість польського населення. Приріст в основному відбувся за рахунок переселених на ці землі осадників, яких Пілсудський заохотив за участь у боротьбі за незалежність молодої держави. До початку німецько-польської війни осені 1939-го року, безперечно, число мешканців цього регіону теж дещо збільшилось. І становило у процентному відношенні — 72 відсотки українців і 16 відсотків поляків. Решта — інші національності (250 тисяч євреїв, жили тут також німці, чехи, росіяни, білоруси).
Далі звернемо увагу на такі факти. З наближенням Другої світової війни було мобілізовано в армію у серпні значну частину польського чоловічого населення. Призов тривав й у вересні. Коли згодом вступили на цю територію частини Червоної армії, тисячі польських сімей втекли від «совєтів». А вже у лютому 1940-го року товарняки повезли в Сибір колишніх польських службовців, поліцейських, лісників, вчителів, медпрацівників. І цей рахунок пішов уже на сотню тисяч. Ось так різко почала мінятися демографічна ситуація на Волині. Трагічну картину її в 1943-му році доповнила партизанська війна загонів УПА та Армії Крайової. Але всі втрати серед місцевого населення згодом польські дослідники приписали нашим повстанцям і селянським озброєним групам. Реальної картини, як бачимо, ніхто не знає. А користуються припущеннями та спогадами свідків, які колись тут жили.
...Луцький історик Іван Пущук за 23 роки досліджень обійшов 2342 села колишнього Волинського воєводства. Він опитав більше 7 тисяч свідків тих трагічних подій. Вони показали, що втрати серед польського населення були значно менші, ніж стверджують Семашки у книзі «Людобуйство». Свою книгу досліджень «Волиняни про «Волинь-43»» (про неї «День» писав у №46-47 за 15.03.2018 р.) Іван Пущук передав після траурного мітингу у селі Гончий Брід, що на Ковельщині, Президенту України Петру Порошенку, а дещо раніше у Києві вручив віце-прем’єру Павлу Розенку, який очолює українську делегацію перемовників зі складних питань історичної пам’яті. Його наукова праця та попередні дослідження Українського інституту національної пам’яті є добрим підґрунтям для виваженої розмови на круглих столах істориків України і Польщі.
