Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Ми — мізерні душі?

20 листопада, 2009 - 00:00

Здоров’ячка вам, мій шановний читачу. Якщо ж ви українець, то воно у вашій сутності колись по венах бігло, із молоком всмоктувалось губами немовляти — як фізичного, так і морального! Не втрачайте глузду, шановний, ви завжди були самокритичним оптимістом, посміхались до себе та цього світу, тож уперед до зірок... А які зірки, де вони, навіщо вони мені, запитуєте? Так, нікому вони сьогодні не потрібні.

Ми довго йшли з вами по шляху. Але так і не зрозуміли, що те, чого назбирали повні кишені, не використовуємо. А інших мудрагелів, котрі сиділи при дорозі, слухаємо — аж вуха розвішуємо. Тож де є та суть самобутнього мудрого життя, ніхто не бачить. Мізерні душі наші не бачать великих ідей і ситі тими обіцянками, які роздають сьогодні направо і наліво все ж ті мудреці. А вже дев’ятий піт стираємо зі спітнілого чола й вмиваємося ним. Зупиніться! Озирніться!

Хто працював за вас? Хто виховував ваших дітей? Хто подарував вам хліб? Звичайно, ви самі! Не давайте себе одурманювати й сьогодні! Думайте, за вашу вільну думу предки клали голови ниць, їх розпинали, спалювали, знищували. І ви сьогодні вільний! Не дайте заковувати себе в кайдани ілюзій, за вас не будуть працювати! Ви з хлібом — нероздільне ціле, а як вам його подають, то пусте.

Так, є, можливо, благодійники, та чи вони прагнуть безкорисної допомоги? Навряд чи, скоріше за все, вони, давши вам гривню, заберуть усі сто. Але ніхто не хоче цього бачити: ми ж оптимісти і свято віримо в те, що той, хто заробив мільярд, охоче поділиться з нами. Вибираємо до керма доброго дядька з пузякою та грошовим кейсом. І свято віримо в його добродійність щодо нас. Парадокс: здається ж, і не дурні, і буремну історію маємо — а так нічого не втямили. Ми, як ті сліпці, віримо в те, що сонце освітить дорогу.

Оптимісти, що ще сказати... Затягнули нам ярмо на шиї, а ми вже й на лапки встали з тої радості, що до нас хоч інтерес проявили. І знову спиняють вас на дорозі мудрагелі, і кожен вказує, як вам треба жити, щоб манна з небес посипалася, а щоб ви слухали, дає вам хлібця. Не набридло? То слухайте, слухайте, проте пам’ятайте, що працювати будете саме ви, мій шановний читачу! Хоч би що вам казали, зрозумійте: працювати будете «для» — от тут автор не знає адресату: чи то для дядька, чи задля країни, оскільки кінцевий результат не завжди такий, як очікувається. Якщо ж ви ослухаєтесь, то тут із вас три шкіри спустять та працювати заставлять, а як ні — то до нитки обдеруть.

Не вгинай голову, читачу, підніми її, подивись в очі своїх братів та сестер, подивись — і побачиш там свою країну. Яка вона? Вона ж бо — голодна й знесилена мати, що жне для пана, а дитину нема чим нагодувати.

Вам щодня з телерадіо доносять: «Ви сьогодні в чудовій країні, ви дихаєте чистим повітрям, мільйони заводів забезпечують вас всім необхідним, квартира чекає на вас, ви маєте комфортну і високооплачувану роботу, якісну й смачну їжу на вашому столі кожного вечора, якісне лікування у відмінних закладах країни, ваші діти успадкують це ж саме».

Можливо, досить анекдоти вже розповідати, треба й до розуму братись?

Тільки ви, мій читачу, здатні допомогти нашій матері-Батьківщині: давайте пліч-о-пліч будемо працювати. Для початку не будемо забирати у тієї матері хлібину: нехай хоч дитя нагодує, а якщо твоя ласка, то хай і сама скуштує. Поцілуй її в долоні, можливо, брудні й висохлі пальці, не цурайся її, вона — твоя мати. Візьми серпа в руки, нехай хоч хвильку спочине. Жни й не дивись на брата: ти працюєш для неї і вам разом той хліб споживати. Будь добрим сусідом та наведи лад у домі, не будь бусурманом, ми українці — вільнії люди. Будьте ласкаві, допомагайте, в нас єдиная мати, якій вже ми повинні допомагати.

Дай, Господи, нам не стати мізерними душами, що кланяються на золотого ідола влади. Будь помічником лише тому мудрому керманичу, хто душу свою не загубив дорогою, що поруч наших. Лише тому, хто Матері вірним сином стане.

Посміхнися, читачу, ми ж у сутності своїй — оптимісти.

Денис КОСТИК, Житомир
Газета: 
Рубрика: