Доброго дня, шановна редакціє «Дня»!
Написати вам збирався давно, і підштовхнула мене до цього
опублікована в останніх числах газети анкета «День-2000».
Але, з вашого дозволу, не відповідаючи на конкретні запитання
анкети, я просто розповім про своє спілкування з «Днем».
Спершу про себе. Я — Бовкун Сергій, маю 22 роки, нині працюю
вчителем історії в одній зі шкіл Житомира. А з 1994 до червня 1999 р. я
навчався в Києві, на історичному факультеті Національного педагогічного
університету імені М.Драгоманова.
Уперше я взяв до рук вашу газету 25 вересня 1996 року:
в газетному кіоску серед розмаїття інших видань побачив незнайомий досі
логотип. Придбавши газету, побачив — № 3. Отже, це нова газета! З цікавістю
прочитав усі шпальти. Приємно вразило все: і гарна аналітика, і соціологія,
вдалі фотографії і найвищого рівня дизайн. До цього часу гармонійного поєднання
всіх цих чинників я не зустрічав у жодному виданні. Купив наступне число,
потім — ще, ще і ще...
І ось уже більше трьох років я не розлучаюся з «Днем»!
Я просто не можу жодного дня прожити без «Дня» (вибачайте за каламбур).
Іноді пробував паралельно з «Днем» читати інші газети — так би мовити,
для різноманітності. Але з часом припинив цей експеримент — я не побачив
жодного видання на рівні «Дня». Можливо, це навіть трагедія: у великій
державі є лише одна (!) газета справжнього європейського зразка: розважлива,
аналітична, об'єктивна, глибока та ще й опозиційна (!).
Саме ці чинники і визначили девіз нашої родини: «Жодного
дня без «Дня»! А мені особисто «День» дав дуже багато. З «Днем» я мав і
перемоги, і трагедії.
Перший «прямий» контакт із газетою — перемога в конкурсі
знавців кіно в серпні 1997 року і приз — квиток на церемонію закриття кінофестивалю
«Стожари».
Далі — більше. У листопаді нинішнього року я стаю одним
із переможців конкурсу «Поміркуй на привалі» і отримую приз — путівку в
Закарпаття, де я й побував 6—12 листопада. Враження — величезні! Дякую
«Дню»!
Але головне, що дав мені «День» — це допомога у формуванні
власної громадянської позиції. А це набагато більше, ніж перемога в конкурсах.
Ще 1998 року, завдяки «Дню», я побачив Особистість, здатну
повести державу в ХХI сторіччя. Бажаючи хоч якось допомогти й іншим побачити
це, я поринаю у громадську діяльність. Навесні 1999 р. беру участь у роботі
опозиційного Молодіжного кабінету міністрів на посаді міністра культури.
Після закінчення університету повертаюсь додому, до Житомира.
Але сидіти, склавши руки, не можу. Пишу листа в «День» про порушення виборчого
законодавства в Чуднівському районі Житомирської області (там у селищі
Іванопіль живуть родичі). І — о, диво! — 4 вересня «День» публікує листа
під заголовком «Чесні вибори? Це запитання до Президента». А за два дні
до цього, 2 вересня, до Житомира приїжджає Євген Марчук, і особиста зустріч
з ним стає для мене найвидатнішою подією року. І головне — зростає віра
в перемогу.
У вересні я стаю працівником міського виборчого штабу Євгена
Марчука. Два місяці самовідданої праці: роздавання листівок, брошур, буклетів,
участь в акції «Базарний «День» (19 жовтня «День» друкує на першій сторінці
моє фото: напередодні ми в Житомирі на ринку роздавали номери «Дня»).
Отже, саме «День» вів мене (і моїх рідних) до перемоги.
І саме «День» допоміг нам пережити важкі дні поразки...
Але я не вважаю, що ми програли! Адже і «День», і Особистість,
яку газета підтримувала, показали всій Україні, як можна (і треба!) чесно
робити свою справу, йти на компроміси, бути відкритим для діалогу, бути
свідомими громадянами своєї держави.
Дякую вам, любі друзі!
Я багато чого навчився у вас.
Я й надалі залишаюся разом з «Днем».
Жодного дня без «Дня»!
