Коментар до статті В. Лєсного «Як нам, українцям, будувати майбутнє» («День» №49, 24 березня 2009 р.)
Таке відчуття, що п. Лєсной своєю чудовою статтею відшмагав нашу псевдоеліту, а заодно і всіх українців (на мій погляд, цілком заслужено) за нездатність жити за сучасних умов, будувати державу в умовах геополітичних координат та викликів і, найголовніше, — за невіру у власні сили та сподівання, що ось-ось прийде хтось, хто перебудує нашу країну, вимете сміття з хати — і заживемо ми тоді радісно, безтурботно і безжурно в дружньому колі європейської спільноти. Але, як зазначають наші сьогоднішні стратегічні друзі — японці, ми, українці, ледачі й нецікаві (звичайно ж, на загал). Ці негативні якості й зіграли з нами злий жарт. Ті, до кого ми ставилися за радянських часів із легкою іронією — болгари та румуни, — сьогодні в ЄС і НАТО, тобто в Європі, а ми...
Повністю згоден із п. Лісним, що «...дорогу на Захід переважно ми перекрили собі самі...». Протягом століть ми не були державою (не враховуючи короткий період козацької республіки), тож після вікопомного 1991 р. нею, на жаль, не стали. Дуже багато в нас сумнівів, нездійсненного мрійництва, ілюзій, безпідставних сподівань, що воно якось само утрясеться, зробиться, неодмінно прийде — нам лишень необхідно набратися терпіння й чекати. Ось тут ми, українці, неперевершені. Наше воляче терпіння перетворилося на наш Хрест, нашу кару, а можливо — й прокляття. Звичайно, можна звинувачувати владу, що вона не виконала своїх майданних обіцянок. Україна, дійсно, тоді на хвилі всесвітньої підтримки помаранчевій революції могла вступити і до НАТО, і до ЄС. Достатньо тільки згадати, як при появі нашого Президента Захід вставав, аплодуючи Україні, скільки було непідробного щирого захвату від мужності українців, які підвелися з колін, вірніше — тільки почали вставати. Саме в такому стані ми залишилися й дотепер. Але, звинувачуючи владу, треба чесно й відверто сказати собі, що ми, українці, сказавши А (вийшли на Майдан на знак протесту проти існуючої влади), не захотіли, вірніше — не спромоглися сказати В, тобто іще раз масово вийти на площі і майдани і сказати «ні» принизливим універсалам узгодження, круглим столам пристосуванства, нескінченним у своїй округлості і невизначеності. Ми вважали, що, вийшовши на Майдан, виконали свою місію, і вмили руки, марно довірившись «любим друзям», яких несподівано виявилося так багато... Недаремно ж, таке чудове українське звернення «Любі друзі!» від частого уживання на фоні примітивної підкилимної боротьби за владу, за близькість до корита, втратило свою щирість, перетворилося на гірку іронію та їдкий сарказм...
Можна звинувачувати у своїх власних невдачах нахабно-жорстку Росію, яка постійно повернута до України «своею азиатской рожей» (а я в захваті від Росії за її здатність відстоювати свої інтереси — нам би цього повчитися в росіян), або Європу в тому, що вона ввічливо-байдуже спостерігає, як ми борсаємося у своїй усепожираючій корупції та політичних чварах. Усе це дійсно так, але тисячу відсотків рації мають ті, хто нам по-дружньому, делікатно і не дуже, говорив і говорить, що зовнішнє ставлення до нас є проекцією наших внутрішніх стосунків.
Правильно говорить п. Лєсной: «...Ми не відгороджені від Європи залізною завісою, і нас знають у Європі непогано...». У зв’язку з цим від себе хочу додати — поки що не відгороджені, але це лише питання часу, лічильник Європа вже включила... Фактичне відгородження від нас Шенгеном набирає обертів. Не випадково ж кількість наших туристів до Європи за останній рік скоротилася більш ніж у два рази. Візові перепони стають все сильніші...
Аксіома: ніхто ніде нікого не чекає, а особливо Україну з її бездонним ящиком проблем. В НАТО — туманна перспектива, а фактично — зась, в ЄС — марево, асоціативне членство — ілюзія. Східне партнерство — така собі спільнота — ні Схід, ні Захід. В неї повинні увійти Україна, Грузія, Вірменія, Молдова і, можливо, Білорусь (прикметно, що майже в усіх цих країнах є проблемні точки: в Україні — Крим, у Молдови — Придністров’я, у Вірменії — Карабах).
За ввічливими посмішками, немов би згідними киваннями голів європейських чиновників приховується примітивне бажання, яке в перекладі на зрозумілу людську мову звучить так: «Східне партнерство — це те місце, якого ви наразі заслуговуєте». Образливо? Ще б пак! Але можна зрозуміти і Європу — у неї й самої проблем по вуха. Чого варті тільки останні заворушення у Франції, Бельгії, Литві тощо. Та й світова криза на дворі...
Безумовно, важко не погодитися з п. Лєсним, що нам «...потрібно поводитися розумно і солідно — не лізти на рожен першими, пропонувати співробітництво скрізь, де це взаємовигідно...». Ось чого чекає від нас Європа і чого наразі ми не можемо продемонструвати їй. Україна сьогодні на роздоріжжі (як завжди). Стан її бездумного очікування вельми затягнувся. Пора нарешті зрозуміти українцям: ніхто, крім нас самих, у нашій хаті не наведе порядок.
Як вірно сказала О. Пахльовська у своїй прекрасній статті «Яку Росію я люблю?» («День» №52 від 27.03.09 р.»): «У випадку України шлях до Європи ускладнений через усе ще недостатню зрілість європейської ідентичності України. Але це шлях...», який ми повинні пройти тільки самі...
