Шановні добродії-земляки, колеги! Пишу вам за слізним проханням пенсіонерів і тих жителів спальних багатоповерхівок, котрі з поважних причин не виїхали або не бажають виїздити з Донецька, бо це їхня Батьківщина. У війні на сході України ми не винні, а швидше заручники. Я не знаю, до кого звертатися, а вже і у мільйонному Донецьку, останньому і найбільшому місті Донеччини, стає дедалі страшніше. Це може зрозуміти лише та людина, яка це усе відчула на собі. І якщо зараз у нас відбуваються «бої місцевого призначення», але вночі лякають постріли, розбомбили певні споруди, наприклад, чудовий аеропорт, льодовий палац, не кажучи вже про державні установи, позакривали майже усі аптеки, банки, Донецьку обласну лікарню ім. Калініна захопили військові, у інших лікарнях, навіть обласній дитячій, позабирали усі ліки. Та хіба тільки це! Так що — «спасіння утопаючого справа рук самого утопаючого». Добре, що хоч транспорт іще ходить.
Але виходиш на вулицю, щоб у супермаркеті купити хліб, якщо він є, чи питну воду, то сто разів роздивишся, чи немає ніде підозрілих машин та військових.
І пробіжками, ховаючись за будинки, поспішаєш до крамниці... Усе це могло би бути смішним, якби не було так лячно... Ллється кров як військових, так і цивільного населення по всій Донеччині. Без сліз це неможливо сприймати. А коло усе звужується навколо міста, і усе частіше йдеться про воєнні дії у Донецьку. Та скільки б не було біженців, але самі розумієте, що мільйонне населення Донецька усе не може виїхати з міста. І це, здебільшого, стосується людей похилого віку, хворих і тих, кому нікуди їхати і в силу поганого самопочуття. Отже, попри те, що страшно лишатися, вони будуть у Донецьку.
Так що просимо нашого Президента і усіх, хто може хоч якось нам посприяти, коли почнеться війна у Донецьку, якщо мирні перемовини нічого не дадуть, не руйнувати будівлі, де живуть люди, не бомбити літаками жилі масиви, не руйнувати їх, а це означає — не убивати людей, які гідно прожили своє життя, віддаючи усі сили і можливості своїй Батьківщині, яку вони хочуть бачити єдиною, цільною, чудовою, багатою і неділимою. Допоможіть нам, будь ласка! Ми не винні у цій війні, і не хотілося б гинути під кулями, як колись гинули наші батьки, захищаючи улюблену Україну.
Iз повагою та надією на допомогу
Людмила ШЕВЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України, ветеран праці
