Нещодавно в Будинку письменників відбувся вечір спогадів про українського критика, журналіста і літературознавця Михайла Логвиненка з нагоди 90-річчя від його дня народження. Ця «оселя» була особливо рідною Михайлові Семеновичу від 1950 року, коли він став членом Спілки письменників України. Любов до пера зародилася ще в школі, відколи писав вірші, а далі не розлучався з ним протягом життя. Воєнна кар’єра (спочатку був солдатом, а згодом здобув звання лейтенанта) загартувала до випробувань долі, творчості. Свого часу відчув і тиск тоталітаризму. «Батько проніс свічку боротьби з темрявою крізь усе життя. Творчість він теж розумів як боротьбу. Обстоював українське слово з пером у руках», — ділиться спогадами донька митця літератури Олена Логвиненко. Він належав до тих людей, які, як кажуть, не входять у журналістику в брудних чоботах.
М. Логвиненко випустив чимало видань, статей, оглядів, рецензій. Досліджував творчість Миколи Островського (написав книжки «Микола Островський — художник слова», «Публіцистика Миколи Островського»), мріяв видати справжній, не перекроєний твір «Як гартувалася сталь».
Останнє видання, над яким Михайло Семенович працював сім років, «народилося» після його смерті. Збірку спогадів, спостережень, нарисів, штрихів до портретів українських письменників ХХ століття й описів тогочасної епохи випустила у світ дочка. Вона й назвала книжку — «До останнього патрона...», адже її батько творив до останнього подиху. Більшість творців, про яких писав, М. Логвиненко знав особисто. Творча, аналітична спадщина Михайла Семеновича — це минуле, що збереглося і в пам’яті, й на папері, а отже, це частина теперішнього. Його творчі «патрони» досі влучають у ціль.
