Оболонь квітує. Квітнуть абрикоси, вишні. Тепло.
Різниця між мною і дідом у три березневих дні, 56 років і у по батькові. Він — Спиридонович, я — Павлович. Моєму Олексієві Спиридоновичу — 85. П’ятдесят п’ять з них він живе пам’яттю про війну. Крихітний малесенький осколочок засів у нього в двох сантиметрах від серця. Мій дід — фронтовик. Син шевця, хлібороба-господаря, сам агроном і прадід маленької людини, ровесника нового тисячоліття.
Я не знаю про ту війну майже зовсім нічого. Фільми, книги, спогади дідуся. Але його правда назавжди залишиться з ним. Правда, яку не побачиш у фільмах, не прочитаєш у книгах. Сиджу перед дідом, розглядаю фотографії. Їх історія — наша історія, історія подвигу, ім’я якого — ПЕРЕМОГА.
З сім’ї діда — п’ятеро воювали. Дід починав війну артилеристом, потім навчальна батарея, школа молодших командирів. Під Остром його накрило снарядом. Контузія, 53 роки потому рентген покаже осколок під серцем. Потім знову передова, тепер уже зв’язківцем. 1944-го важке поранення в шию. У госпіталі за операцію не бралися. Довга дорога додому — до Києва. Того ж року був відкликаний з армії як фахівець для відновлення промисловості та сільського господарства. Працював на Київщині. Нагороджений Орденом Вітчизняної війни I ступеня, Орденом Слави III ступеня, Орденом Леніна.
На руках у діда правнук. Перший раз побачилися. Сидять мовчки, рука маленького Євгена — в долонях прадіда. Що я розповім синові, коли він виросте, про ту війну? Я розкажу йому, що завжди, за будь-яких обставинах, треба залишатися людиною. Бути справедливим, чесним і, по можливості, сильним.
Оболонь квітне. Квітнуть дерева, тепло. Так само, як і 55 років тому. Так само, як і завжди.
