Доброго дня «Дню» і його творцям! З повагою ваш читач, шанувальник з багаторічним стажем. Особливо я люблю п’ятнично-суботній номер. Це справжня розкіш.
Люблю всі сторінки «Дня», починаючи з титульної. Прекрасний стриманий дизайн, але глибокий і ємний. Розжарена куля, що підняла новий «День», дає новий матеріал для праці душі і вдень, і вночі.
Завжди цікава фотозаставка, багатозначна, багатосюжетна. Фотосюжет пропонує своїх героїв так, що й підпис не потрібен.
Велика дяка авторам фотоматеріалів, які спонукають вдивлятися, вдумуватися. Фото — це справді «частина газети, абсолютно рівноправний партнер тексту, а інколи навіть домінуючий» (Лариса Івшина). «...Фото «Дня» — це не знімки просто катастроф, а «розкопки» з винайдення джерел сили». Це теж слова головного редактора.
Деякі з них стали частиною мого фотоальбому, а деякі — і частиною мого інтер’єру. Наприклад: фото «Друга золота», яке зафіксувало момент тріумфу Юрія Чабана, який здобув перемогу для України на Олімпіаді-2016. Людина щаслива в моменти найвищого наповнення життя, вона завжди — вчора, сьогодні, завтра — хотітиме радості, гордості за свої перемоги — над собою, над обставинами над перешкодами. «Лиш боротись — значить жить!» (І. Франко).
А ще моїми стали Герої фотосюжетів, фотоцитат рубрики «Фотофакт», наприклад фото у номері за 27—28 квітня 2012 року «В’язні ГУЛАГу». Вони виснажені, висохлі, живі мерці. Але їхні очі, душі цих людей!.. Ти вдивляєшся в них, п’єш снагу до життя. Дякую їм, дякую тим, хто побачив Їх. Світло вогню їхньої гідності долинуло до мене, думаю, до нас...
Дякую «Дня» за ці фотоуроки, фотоснагу.
Ваша «Фотопанорама» на третій сторінці — хороший творчий хід. Хоч не завжди зупинена мить прекрасна, хочеться, щоб вона швидше зникла.
Дуже змістовними є матеріали Миколи Сірука, Валентина Торби, Івана Капсамуна, Дмитра Десятерика. Прекрасна знахідка — заставка у вигляді шерлокхолмівського профілю Андрія Плахоніна і його іронічно-саркастичні «Сім п’ятниць на тижні».
Дякую Ігорю Лосєву за «Точку зору», хоч співчуваю, що він змушений переглядати «телешедеври». Але ж як точно, влучно і жорстко, безкомпромісно він їх аналізує, вилучає з них суть. «Скажете, надто різко, нетерпимо й агресивно? А чому треба бути м’яким і толерантним щодо тих явищ, які руйнують ту цивілізацію, на ґрунті якої постали всі правові та духовні свободи, яка створила феномени демократії та прав людини?» (Сергій Грабовський). Сподіваюсь, що ці колеги — однодумці. Здоров’я і снаги до життя обом. Ігор Яковенко і малюнки — сатиричні ілюстрації до його матеріалів. Навіть гротескні. Зізнаюся: не з першого разу прочитую їх. Але від цього ще цікавіше. Вся сторінка — вітер надії, що не вся Москва — «кримнаш».
«Україна Incognita», «Історія та «Я» — це втішання історією (за П. Загребельним). А для імперських «творців» історії України — це скрежет зубовний «чом ми вам чурек же ваш та вам не кинем, як тій собаці» (Т. Шевченко, «Кавказ»).
«День» відкриває нам нашу історію і не тільки для нас, це й відкрита книга для світу, реалізація послання Шевченкового живим і сподівання на ненароджених, бо аж надто багато було і є, на жаль, зараз ненароджених.
Походивши по всіх кривавицях українських, вселенських, душа хоче усамітнитись, зализати рани, відпочити від набатів, громів, помовчати чи поговорити сама з собою, набратися сил, щоб зустріти сонце наступного дня «Дня». Таким сховком — відрадою для мене є праця Людмили Засєди. Якщо в якомусь з номерів немає її «Післясмаку» чи «Пікантних задвірок» з фото Сергія П’ятерикова, я почуваю себе розчарованою, ображеною, обманутою, як дитина, якій пообіцяли подарунок і не да-а-а-л-и-и. Вибачте всі, шановні автори «Дня», але я починаю читати кожен номер з її матеріалів з такими розкішними заголовками. Потім всю газету, а потім знову повертаюся до світу пані Людмили. Люблю ходити за її настроєвою думкою, люблю збирати розкидані нею зерна думки, слова, підтексту, очікую з-за кожного повороту відкриття тихого, інтимного чи яскравого, сонячного, дотепного, яке допомагає «уловлювати послання самого життя, факту, події». Радію, що з нею її скарб, «старе крісло», я б сказала, давнє, але таке, що з нею завжди. У мене теж є своє «старе крісло», давнє. Це бабусина «картата хустка». Коли важко, сумно, непереливки чи просто мінор, я загортаюся в неї, як в обійми моєї баби Оляни, царство їй небесне. Не було в нас прийнято «бабусяти, онучкувати». Але тепло і любов родинні були всеохопні. Я ніколи не чула від неї нарікань на долю, прокльонів на чиюсь голову. А жалітися, шукати співчуття були підстави. Голод, який забрав чоловіка і двох малолітніх діток, вижила з двома старшими, два рази перехворіла на тиф, працювала саночницею на донбаській шахті, трудовий мінімум відробляла аж в райцентрі за 25 км, виростила мене, хоч немовляті в 1947 р. довелося замість молока давати «куклу» з картопляним лушпинням; цілісінький день бути на колгоспній роботі, лише із заходом сонця повертатися додому й обробляти свій город і вдовине господарство.
Але єдине нарікання все-таки було, як нагадала тьотя Паша, її прийомна дочка: «Вмерти — лише день угаяти». Коли споряджала мене на студентське життя, благословила купіллю з навареним зіллям. Отак я й сиділа у тій запашній балії під образами, хоч уже й соромилася. А вона поливала — гладила тим запахущим зіллям. Ось що викликало до життя, пані Людмило, ваше «старе крісло» (вибачте за дуже особисте). Нехай вам буде у новому так же захисно, затишно, як і колись... Розуміння від рідних. Нехай вам буде просторіше на сторінках «Дня», а кожного з читачів зустрічатиме Ваш портрет, як у номері за 12—13 серпня 2016 р. Він так припрошує до післясмакування.
Після перегляду серії сюжетів спільного проекту «Еспресо» і «Дня» для мене по-іншому засвітилася Алла Дубровик-Рохова. Харизму, енергетику, залюбленість у свою справу побачила в авторові.
Згодна з головним редактором, пані Ларисою Івшиною, що Фотовиставкою «День» написав фотоісторію країни. Відвідала її із задоволенням.
Прекрасна сторінка «Українці — читайте!». З недавнього цікавого дізналася, що на Франкфуртській книжковій виставці була й Україна, аж 12 її видавництв. А «Кайдашева сім’я» І. С. Нечуя-Левицького — відзначена у колекції найкращих видань світу.
Як же це добре, що світ таким чином дізнається про цю ну дуже українську книжку, бо текст практично неможливо перекласти на інші мови. Навіть в Україні І. С. Нечуя-Левицького знають однобоко, лише за «Кайдашевою сім’єю», та й то за колоритними сварками між членами сім’ї. А те, що, як на мене, це єдина в світовій літературі сімейна хроніка засобами гумору і сатири, побудована на фольклорних перлинах — прислів’ях, приказках — мало відомо. До речі, їх у повісті, близько 200. І вживаються вони до сьогодні, особливо на Черкащині...
Від сторінки «Українці — читайте!» хотілося б не лише рецензійних матеріалів, а й інформаційно-рекомендаційних. Тут згодиться принцип: краще більше про краще. А смак «Дня» такий, що йому можна довіряти.
Усьому «Дню» довгого-предовгого творчого життя, не забувайте про розмову з душею читацькою. Я думаю, що не всі матеріали повинні бути урбаністичними: у сільській місцевості, де збереглася і мова, і серце України, теж є читач «Дня».
«Поверніть у моду любов». Таке гасло з’явилося недавно на стіні стадіону одного з київських ліцеїв. Не мунківський, але крик: «Рятуйте, рятуймося! Пора збирати каміння».
І боляче, і втішно.
Нехай культивування любові, гуманізму, культури, освіти і надалі будуть пріоритетами «Дня».
