Розпал літа в Запоріжжі виявився багатим на гарячі події. Вражаюча ДТП підштовхнула до реформування міського транспорту, а резонансний висновок Комунарського районного суду щодо примусового лікування громадської активістки Раїси Радченко викликав неабиякий ажіотаж у середовищі правозахисників. Зрештою, представники місцевої адміністрації запровадили додаткові правила для запорізьких перевізників та посилили контроль за їх дотриманням. До того ж, сьогодні кожен користувач Інтернету має можливість спостерігати в режимі он-лайн за місцевими маршрутками. 8 серпня Апеляційний суд Запорізької області скасував рішення суду першої інстанції про примусове психіатричне лікування Раїси Радченко. Пристрасті помалу вщухають, а запорожці намагаються не втрачати літо, знаходячи час на відпочинок і звичайні людські радощі.
Артем МАЗАН, інструктор із туризму:
— У цей сезон залишатися в місті, особливо в такому, як Запоріжжя, — просто сумно: спека та брудне смердюче повітря дуже сильно виснажують. Тому увесь свій вільний час намагаюся провести за межами обласного центру. Моя дача, яка розташована на березі Каховського водосховища, рятує мене від міського пекла. Коли настає довгождана пора відпустки, я взагалі виїжджаю з області. Моє улюблене місце, з яким пов’язані найкращі спогади, — Крим. Цього літа нарешті умовив своїх дітей вирушити зі мною в подорож по гірському Криму. Моїй доньці 17 років, а синові — всього 12, тож ми вибрали для себе неважкий маршрут з мінімальною кількістю крутих підйомів та узвозів. За три дні ми подолали тридцять кілометрів. Діти побачили чудові краєвиди. Особливо вразив мого сина краєвид Судакської бухти. Цілих десять хвилин у нього не можна було забрати фотоапарат. Наступного разу мріємо здійснити екскурсію печерними містами, бо цікаво побачити, як живуть відлюдники в позацивілізаційних умовах.
Оксана ВАР’ЯН, науковий співробітник Запорізького обласного центру охорони культурної спадщини:
— Нещодавно побувала у відпустці. Насолоджуючись теплою морською водичкою та легким шумом прибою, забула про те, що десь там, як завжди, вирує міська метушня, біганина й вічні справи. Білий пісок, чарівне розмаїття морських мушель та відблиски сонця на морському плесі якнайкраще допомагають розслабитися і помріяти. А нещодавно приїжджала моя подруга. Скільки ж було радості від довгоочікуваної зустрічі, не передати словами! Кілька тижнів тому мої батьки почали робити ремонт і під час роботи знайшли частину артилерійського снаряда, що залишився із часів Другої світової війни — річ неординарна. Ми передали його до фонду Мелітопольського краєзнавчого музею. Може, колись цей уламок знайде своє місце в експозиції. А взагалі, я людина життєрадісна і не можу сказати, що в моєму житті було щось погане. Хіба що іноді до мене приходять сумні думки. Влітку якось подумала про те, що багато моїх друзів стали занадто діловими і зайнятими. Настільки, що немає часу для того, щоб хоч іноді зібратися нам усім разом.
Ігор АРТЮШЕНКО, голова громадсько-політичної організації «Українська Справа»:
— Нарешті зміг знайти час для того, щоб відкинути всі поточні справи й податися за місто. Добра компанія, страви, приготовані на відкритому вогні, чисте повітря і краса лісу — це те, чого так бракує нам — «дітям асфальту й Інтернету». Втім, скоро зрозумів, що зробив велику помилку, взявши з собою телефон. Робочі дзвінки швидко повертали з простору мрій до прагматичної дійсності.
Денис ЗІНЧЕНКО, активіст «Дорожнього контролю»:
— На свій 26-й день народження зробив собі подарунок — придбав мотоцикл, про який давно мріяв. Щоправда, радість від покупки швидко розвіюється, коли виїжджаєш на запорізькі дороги. І проблема не лише в незадовільній якості шляхів. Щодня їжджу дорогами нашого міста, і мене шокує, як їздять наші водії. Багато «льотчиків», недотримання рядності, систематичне створення аварійних ситуацій — усе це стало звичним явищем, а співробітники ДАІ зникли з вулиць міста після того, як активісти «Дорожнього контролю» розпочали масові акції на підтримку колеги, котрого побили до напівсмерті. Нещодавно зі своєю дівчиною та друзями несподівано «зірвалися» до моря. Я взагалі обожнюю спонтанні поїздки. Вважаю, що планування необхідне лише у справах, а у відпочинку все має відбуватися зненацька, так цікавіше. Ще вранці ми були впевнені в тому, що кінець дня зустрінемо у своїх комфортних ліжечках, а вже увечері насолоджувались невимовно чарівним заходом сонця на бердянському пляжі.
Анастасія БЄЛАН, учителька молодших класів:
— А я цього літа потрапила до малої казки. Серед сірості буденної роботи знайшовся тиждень, який я провела в Судаку. Ми мешкали в гостьовому домі однієї татарської сім’ї. Ми бачили безмежне, прозоре, немов скло, море. Ми бачили пісок між пальчиків ніг на дні та крабів, які пробігали повз... Я наче поринула у шкільні роки, бо хоч би скільки я була в Криму, я цуралася екскурсійних агенцій. А тут мене наче понесло: і туди треба, і сюди хочу. Ми обійшли вздовж і поперек руїни Генуезької фортеці, нам повідали, як виготовляють місцеві вина... Скільки залишилося вражень та спогадів! А ще ми побували в сафарі-парку. Це схоже на зоопарк, але тварини там живуть, наче на волі — такі великі вольєри. Там є справжня саванна з левами. І павичі гуляють поряд з тобою. А ще ми вперше побачили величезну космічну корову — жирафа. Торкалися його, годували... І втікали стежками від павича-забіяки. Таке забути просто неможливо. Звісно, щоліта ми їздимо на море. Але цього разу все було ніби інакше. Ми доросліші, а емоції — молодші. Я вже вкотре закохалася в свою другу половинку. І зрозуміла, яке це щастя — просто бути поруч одне з одним. Також цей рік приніс багато несподіваних знайомств. Оскільки я — майбутній вчитель англійської мови, мені доводиться шукати практику всюди. У міжнародних чатах, займаючись перекладами різних матеріалів... А от нещодавно до мене додому прийшли мормони. Мабуть, вони хотіли, як завжди, агітувати мене стати їхньою вірянкою, але, почувши рідну англійську, вони забули про це, і ми просто майже годину розмовляли про те і про се на подив сусідів. А що поганого? Я наче стала якось позитивнішою. І пам’ять про якісь неприємності у мене коротенька, наче в золотої рибки. Мені хочеться пам’ятати лише добре. Може, хоч так, на старості років, не бурчатиму на молодь і сприйматиму все простіше, адже головне — наше власне ставлення до світу навколо нас...
