Iдеологія як генеральна стратегія поступу нації має різні аспекти: мовний, культурний, економічний, оборонний, геополітичний тощо. Всі вони взаємопов’язані і взаємозалежні.
Важливість мовного аспекту в українській національній ідеології важко переоцінити. В минулому впродовж кількох століть бездержавності наша нація зберігала свою самобутність, окремішність насамперед завдяки мові. Це усвідомлювали творці національної ідеї — Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, П. Куліш, М. Міхновський, Д. Донцов, М. Грушевський та багато інших. Вони глибоко усвідомлювали, що мова є не лише засобом збереження і розвитку нації, патріотичного виховання, а й зброєю у боротьбі за свою державну незалежність. Ще в далекому 1936 році відомий український політик, учений, релігійний діяч І. Огієнко висунув ідею створення «науки про рідномовні обов’язки» і мотивував її так: «Тільки рідна мова приносить людині найбільше й найглибше щастя, а державі — найсильніші патріотичні характери. Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомої нації — нема державності, як найвищої громадської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку й виявлення». Тому виховання рідномовного обов’язку є першорядною метою національної політики. Для реалізації цієї мети він розробив детальний перелік настанов. Наведемо кілька з них: «Найголовніший обов’язок кожної держави — всіма можливими силами дбати про якнайкращий розвиток спільної для всіх племен її народу літературної мови, як найміцнішої основи для його духовного об’єднання... Кожний свідомий громадянин мусить щедро підтримувати свої національні періодичні й неперіодичні видання, даючи їм змогу нормальнішe розвиватися...» і т. д.
Після здобуття незалежності почалося активне обговорення шляхів мовного відродження. У першій половині 1990-х рр. зусиллями патріотів у владі і поза нею було чимало зроблено для проведення мовної реформи в освіті, культурі, але рух вперед тривав недовго. Як тільки стара номенклатура повністю заволоділа державним управлінням, національне відродження було загальмовано, а потім почався його відкaт. Це стало цілком очевидним після приходу до влади ставленика проросійських сил Леоніда Кучми.
Національний компонент не звучав на Майдані в повний голос, але він був присутнім, бо повсталі підтримували проукраїнського кандидата в президенти. Відсутність чіткої артикуляції національних вимог прихильники революції пояснювали тактичними міркуваннями: небажанням з боку лідерів вносити тертя між повсталими на мовному грунті. Пізніше, коли революційні пристрасті трохи вщухли, проявилася ліберально-космополітична хитавиця навколо мовної проблеми і взагалі проблематики національного відродження. У публічних виступах навіть «польових командирів» можна було почути, що на Майдані стояли пліч-о-пліч і українофони, і русофони, то тепер, мовляв, треба йти назустріч вимогам останніх. Олександр Мороз, союзник Віктора Ющенка, нардеп і голова СПУ, розробив законопроект про надання російській мові статусу офіційної (по суті другої державної). З’явився проект указу Президента «Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України», в якому ставилося питання про розширення використання російської мови. Пояснюється це підлаштовування під російськомовних громадян міркуваннями розширення свого електорату. В демократичній державі вибори проходять регулярно і досить часто. То ж хіба можна робити жертвою кожних чергових виборів найважливіше, доленосне для нації і держави — українську мову, а ширше — національне відродження?
Виявилося, що у верхівці нової влади дуже мало людей, здатних втілювати в життя національні ідеали Майдану, ідеали національного відродження. Метушня «помаранчевих» політиків навколо проблеми державної мови — яскраве тому свідчення. Після вересневої політичної кризи помітних змін на краще у верхівці не спостерігається. Зростає тревога і невдоволення загальним станом справ у суспільстві і особливо в царині національного відродження. Висловлюються недобрі передчуття. «Ми напередодні нової революції, — стверджує письменник Д. Кремінь. — Ця революція може стати кривавою, вже не помаранчевою — червоною. Надто багато розчарованих наслідками революції на Майдані». Якщо нова влада вирішуватиме національне питання в дусі кучмізму, то другий акт Майдану може бути відверто національним.
Вже продовж півтора десятка років точаться дискусії навколо ролі мови в житті сучасного українського суспільства, а позитивних рішень, порозуміння між опонентами не помітно. Прихильники двомовності як завжди намагаються свої колонізаторські наміри продовжити, русифікацію в незалежній Україні видавати за демократичний захист прав людини (російськомовної). Їх опоненти переконані, що національним меншинам в Україні забезпечені законом права за міжнародними демократичними стандартами, а «права» колонізаторів не мають нічого спільного з правами людини. Перші засновані на насильстві над людьми, над їх національними правами, тоді як справжні права людини заперечують таке насильство. До того ж національна революція 1991 р. анулювала права колонізаторів. Прихильники двомовності наразі аргументують своє негативне ставлення до українського національно-мовного відродження тим, що в епоху глобалізму недостатньо розвинуті етноси зникатимуть і така доля чекає й на українську націю. Так, це може статися, якщо у нас не вистачить розуму, сили і мужності відстояти свою самобутність. Пройшла мода на інтернаціоналізм, пройде й мода на глобалізм, а нації були і залишаться. Останні події в Євросоюзі засвідчили, що навіть у «авангарді глобалізму» від своїх національних інтересів ніхто відмовлятися не хоче. Якщо ми не станемо єдиною і сильною нацією, то з чим ми підемо до європейської співдружності народів? Дехто протиставляє громадянське суспільство політичній нації і заявляє, що в громадянському суспільстві національне відходить на задній план. Ця думка також спрямована проти української національної ідеї. Доречним буде поставити таке запитання: а якою мовою розмовлятиме громадянське суспільство? Коротше, актуальність національного відродження не знімається.
Виходячи із сказаного, можна зробити висновок, що в структурі української національної ідеології мові належить засадниче місце. Мова є однією з основних ознак національної ідентичності і її втрата означатиме смерть нації. Завдяки мові наша нація зберегла себе, свою самобутність. Відродження мови є визначальним напрямком відродження нації. Державна мова служить важливим чинником формування єдиної української політичної нації, консолідації суспільства. Нині мовне відродження проходить доволі драматично, бо йому чинять шалений опір внутрішні і зовнішні антиукраїнські сили. Основні труднощі цього процесу: 1) поширена в суспільстві українсько-російська двомовність та недостатньо високий статус державної мови як наслідок колоніального минулого; 2) відсутність послідовної і твердої мовної політики, сильного державного протекціонізму культурі і ЗМІ, неналежний контроль за дотриманням мовного законодавства та брак політичної волі держапарату; 3) декларативний характер мовного законодавства.
Першим важливим кроком нової влади у справі мовного відродження має бути розробка концепції мовної політики в Україні. Другим кроком — заходи, передбачені концепцією і законодавством, влада повинна забезпечити широкою системою преференцій і в першу чергу податкових. Третім — прийняти новий Закон про мови, який повинен комплексно забезпечити виконання концепції. Четвертим — розробка програми виховання мовного обов’язку громадян, ставлення до української мови як до єдино можливої державної мови. П’ятим — налагодження чіткої системи по всій країні моніторингу виконання концепції та законодавства.
