Народилась я і все життя живу в абсолютно російськомовному місті Маріуполь, яке два роки обороняється від «русского мира». На перший погляд, це повний абсурд, і яким сірником розпалили вогонь цієї війни, може, колись історія і розсудить...Багато питань, і кожен має свій погляд, але коли я десь чую про мовне питання, то хочу запитати: «А що це взагалі, і хто його вигадав?»
Може, це коли в Маріуполі відкривають безкоштовні курси української мови для всіх охочих, і їх виявляється стільки, що зі шкільного класу захід переносять до актової зали, щоб усім вистачило місця. При тому, що ця подія зовсім не афішується місцевими ЗМІ.
Чи коли талановита тринадцятирічна маріупольська дівчинка Ганна Полякова пише вірші чистою українською мовою про війну і мир на нашій землі, від яких сльози навертаються на очі від того болю...
Чи коли весняним суботнім ранком на «Східному» чути мінометні канонади, а я біжу в дитячу бібліотеку на курси української мови і думаю собі: «Чи вони взагалі-то відбудуться?», забігаю в приміщення, а там вже багато таких, як я, зібралося, і наша Олена Іванівна вже щось розказує... Вони стріляють, а ми вчимо рідну мову (сюрреалізм якийсь, але так ми зараз і живемо).
Тож що то за мовне питання все ж таки? Якщо просто, то, мабуть, коли забороняють на всіх рівнях використовувати якусь окрему мову? Коли так, то поки що я такого не зустрічала у своєму житті, хоча нещодавно стався один випадок. Розповім, як було, від першої особи.
Я працюю в одній банківській установі, і за ці два роки війни, після того як Донецьк перетворився на окуповане місто, куди прийшов «русский мир» і людей звільнили від «фашистов», а разом з тим і від ще багато чого. Тож майже щодня спілкуюся із людьми, які їдуть із тої окупації до Маріуполя, щоб вирішити якісь фінансові питання. Багато чого чула я від цих людей, і це окремі сторінки цієї страшної гібридної війни, але один випадок мене вразив, бо різануло як ножем...
Березень, 2016 рік. Сідає до мене чоловік років 50. Привіталися, і одразу ж помічаю, що він дуже знервований. Виявилось, що він із Донецька, виїхав десь о третій ранку, а вже було десь дві години по обіді, та ще хоче «швидко» сьогодні ж повернутися додому. Тому весь час дратується (зокрема і на мене, бо нібито його затримую). Я надаю йому документ, у якому клієнт має написати свої ПІП та адресу (далі писатиму російською, бо це діалог, і спілкувались ми російською).
Я: — Напишите, пожалуйста, ваши ФИО и адрес.
Він: — По-русски или по-украински писать? (До речі, чомусь так питають лише люди, які приїжджають з окупованих місць, місцеві, не замислюючись, пишуть, як їм заманеться, на автоматі).
Я: — Пишите по-русски...
Він: (маленька пауза, дивиться у вічі...) — А можно по-украински?
Я: — ??? Конечно, можно...
Він: (уже повільно і ніби нікуди й не поспішає вже) — Странная вещь... я раньше эту «мову» терпеть не мог... А сейчас аж не хватает, у нас же ж все на русском, а сюда приехал, как услышал, и аж защемило что-то внутри (задумался на минуту). Странное дело... Как вы думаете, что это???
А я нічого не відповіла йому, тільки усміхнулась, і він теж усміхнувся мені, вперше за цей час...
* * *
Ось таке воно, мовне питання... в кожного своє.
До речі, потім уже мені стало цікаво, чому ж йому так гостро, мабуть, на якомусь генетичному рівні не вистачає тої мови, яку він раніше і чути не хотів? Я подивилася, де ж народився той чоловік із Донецька — Луганська область, Перевальський район, с.Городище.
