На півдорозі з Києва до Житомира на березі мальовничої річки Здвиги вже понад 900 років живуть брусилівчани. Але, незважаючи на таку сиву давнину, тут, на жаль, не примітиш пам’ятних споруд ні зблизька, ні здалеку. Хіба що височіють маєтки нових українців із Києва та його околиць, або стоять недобудови підприємств і споруд, передбачених програмою для переселенців після аварії на ЧАЕС. От коли б було завітати сюди років з 30 назад, то при в’їзді в Брусилів височів гарний костьол. Як писав у своїй книжці, опублікованій в 1864 році, краєзнавець Леонтій Похилевич, «Латинський костьол, збудований Чацьким у 1782 році, кам’яний, дуже гарний і стоїть на панівному місці... був капуцинським монастирем». Після революції і до війни там був осередок нової влади, потім склад. Гуртувались, але не по вірі Божій, і тільки після війни тут була православна церква з чудовою акустикою і тиша, яку гармонійно порушували службою во славу Господа. Та потім сталось таке, що й досі неможливо зрозуміти. У зв’язку з тим, що навколо старовинного костьолу розбудовувалось РТП «Сільгосптехніка», керівництво вирішило його знести і на цьому місці побудувати склад. І побудували... Ще й монастирський цвинтар із чудовими мармуровими пам’ятниками зруйнували. А останнім часом, як не дивно, на його місці теж роблять пам’ятники. Зробили й тому, хто віддав наказ знищити історичну пам’ятку архітектури. Проте радує, що на брусилівській землі народжувались і талановиті люди, які жили й живуть по всій Україні.
Брусилівчани, наприклад, дуже пишаються своїм земляком Іваном Івановичем Огієнком. Це вже при Незалежності ми дізналися, що то була за постать, і тепер стало модно й престижно знатися на його творчості. А колись радянська влада всіляко замовчувала його ім’я. Ось і Сергій Бубка, чемпіон світу, знайшов тут своє коріння по лінії матері. А член спілки письменників України, поет В. Ф. Стащук, який переймається культурною спадщиною, прикладає чималі зусилля, щоб на брусилівській землі нарешті встановили пам’ятник І. І. Огієнку.
Отже, якщо замислитись, то в кожному куточку нашої країни є своя історія — героїчна, творча, а інколи й така, про яку боляче згадувати, але вона наша, і цуратися її не потрібно.
Із повагою Петро МАКАРЕНКО, смт Брусилів, Житомирської обл.
