Доброго здоров’я, шановна Ларисо Олексіївно!
Про те, що «День» міцно увійшов у нашу сім’ю, вже не варто й говорити. Більше того, він просто перетворився у «нахабного» повноправного її члена. Та це й не дивно. Адже, на наш погляд, наразі «День», мов той талановитий муляр-зодчий, кладе цеглинку до цеглинки у величну споруду, яка називається Громадянське Суспільство України. Він створює диво, яке прекрасно описав П. А. Загребельний (світла пам’ять йому) у своєму геніальному романі «Диво», — про будівництво тисячолітньої Софії Київської. І це символічно.
Сьогодні «День» стрімко наближається до свого 15-річчя. У людському вимірі — це вік юнацтва й отроцтва зі всіма ознаками, властивими цьому віку.
Мимоволі згадується початок нашого знайомства з «Днем» і «входження» його в нашу сім’ю. Це сталося 2001 року, одразу після того, як ми переїхали із Запоріжжя до Ірпеня. Безумовно, у Запоріжжі про таку газету ми й не чули — бо це російськомовне і далеко не українське, на жаль, на південному сході України місто, яке сьогодні ошелешує постійними якимись українофобськими вибриками — пам’ятаємо ухвалення російської як регіональної, демонстративне встановлення погруддя українському катові — Й. Сталіну тощо. Фактично лише на Київщині ми вперше почули, що є така щоденна всеукраїнська газета «День» (на жаль, це поки що лише за визначенням — всеукраїнська, а в реальності не факт. Спочатку це були п’ятничні номери газети з інтригуючими — невідомими сторінками — білими плямами української історії в розділі «Україна Incognita», які ми старанно вирізали (як і багато інших читачів) і класифікували по періодах. Потім сталося майже неймовірне (за наших часів): газета випустила першу книжку — збірку статей під такою ж назвою «Україна Incognita», яку ми одразу ж придбали. А далі пішли книги з цієї ж серії: «Дві Русі», «Війни і мир, або Українці — поляки брати/вороги, сусіди», «Апокрифи Клари Гудзик», «Ваші мертві вибрали мене...» Д. Мейса (світла пам’ять їм), «Екстракт 150», «Екстракт +200». Певним чином газета фактично переросла формат газети, бо не обмежується звичайним газетярством як така. Адже окрім щоденних клопотів, пов’язаних із виданням газети, тягарем видавничої діяльності, вона стала ще й організатором щорічних (сьогодні вже традиційних) 11 (!) фотовиставок, де вдячні читачі показують Україну в усіх аспектах її нелегкого розвитку — патріотичному, патетичному, ліричному, жорстко-реалістичному, шаржово-смішному тощо. Фотовиставки «Дня» обернулися на такий собі експресіоністський зріз нашого буття, миттєвості, які потужно підтверджують, що народ (а значить, і Україна) Живий, Живе й Буде Жити вічно всупереч усім апокаліптичним пророцтвам. Ці фотовиставки — завжди подія. Саме завдяки «Дню», а також Вашим клопотам і старанням на базі Острозької академії був створений міжуніверситетський інтелектуальний студентський клуб. Це сьогодні потужний інтелектуально-мозковий центр розробки перспективних ідей майбутнього розвитку України. Обговорення цих ідей регулярно висвітлюється в газеті і вселяє певну надію, що нарешті вони стануть-таки затребуваними. Одночасно з «Днем», фігурально висловлюючись, зростали й ми (я і моя дружина) інтелектуально, морально, свідомо, бо вже не мислили себе поза нескінченним потоком різнопланової діяльності його. Безумовно, ми вже багато років постійні передплатники газети, більше того, в ній постійно друкуються наші статті, яких за ці роки вийшло вже чимало. І хоч статті йдуть лише за моїм підписом, першим (і головним) слухачем, коректором і цензором є моя дружина Світлана. Саме на ній я бачу благотворний вплив «Дня». Зі ці роки з людини російськомовної Білорусі (звідки вона приїхала) з відповідною психологією вона стала — без перебільшення — моїм однодумцем, соратником і свідомою українкою, яка фактично перечитала всю українську класику й їй болять усі наші українські біди і негаразди. Так склалося, що цього року і ми відзначимо 15-річний ювілей. Тож моя сім’я і «День» — ровесники. І це приємно — знаково.
Звичайно ж, відсоток надісланих і надрукованих у газеті наших статей не збігається. Хотілося б, щоб частіше друкували (а якому журналістові цього не хочеться), але як побачимо, серед яких світил розміщуються наші скромні статті, то вгамовуємо свої бажання. Адже дійсно, нам ще рости й рости до рівня таких відомих журналістів, істориків, письменників, як Д. Мейс, І. Дзюба, П. Кралюк, І. Лосєв, Ю. Райхель, І. Сюндюков, О. Пахльовська, Л. Костенко та багато інших. Ви, пані Ларисо, не часто друкуєтеся на шпальтах газети, хоч, зважаючи на Вашу посаду головного редактора, без сумніву, могли б це робити, але, на мій погляд, це тільки додає ваги Вашому слову, яке за точністю, влучністю та філігранністю, відточеністю визначень наближається інколи до рівня афоризмів. Тож, слава Богу, нам є в кого вчитися і на кого рівнятися... А невдоволення собою, на наш погляд, завжди має переслідувати журналіста, це, так би мовити, для нього стимул та резерв зростання, як для всякої творчої людини.
Дивлячись на потужний редакційний колектив, не можна не помітити цікавої особливості — він фактично матріархатний. Адже дійсно ті декілька чоловічих прізвищ — В. Княжанський, М. Сірук, І. Сюндюков, І. Капсамун та Д. Десятерик, які фігурують на шпальтах газети, — «губляться» серед жіночої журналістської братії — Л. Івшина, Г. Шеремет, О. Решетилова, О. Яхно, Н. Білоусова, А. Дубровик, М. Томак, Н. Малімон, Л. Засєда, О. Ященко, О. Миколюк, Т. Поліщук, В. Скуба, А. Бобер, Т. Туркулевич, С. Головко та багато інших, тобто потужний редакційний передовий фронт «Дня». Точніше, вони (чоловіки) не губляться, а достойно доповнюють, так би мовити, цю «жіночу» редакційну потугу. Так що з гендерною політикою в «Дні» все о’кей. Хотілося б, щоб і в нашому уряді та Верховній Раді був подібний баланс «сил» (а не відповідно до визначення наших горе-очільників, що місце жінки — на кухні), тоді, переконані, й не було б того страхітливого розлому й розколу в суспільстві, що їх несе подібний дисбаланс представництва жіночої статі в органах влади. Але, певно, для цього суспільство має дорости. Так що «День» і в цьому питанні правофланговий будівничий. Це тішить і вселяє надію...
