«Этот День Победы
порохом пропах,
Это праздник с сединою
на висках,
Это радость со слезами
на глазах...
День Победы... День победы...
День Победы...»
Щороку на День Перемоги в нашій квартирі лунає ця пісня. І я зі сльозами на очах згадую всіх тих, хто здобував для нас цю Перемогу. Йду вітати тих, хто ще живий, і кладу квіти до пам’ятників тим, кого вже немає. У моїй сім’ї це свято наближали мої прадідусі: Караман Іван Корнійович та Лесько Антон Іларіонович.
На жаль, пам’ятаю я їх погано, тому що померли вони, коли мені було чотири роки. Залишилися фотографії, документи, згадки... Прадідусь Іван народився на Одещині в 1918 р. Закінчив школу, потім армія й Фінська війна, в якій 18-річним юнаком дідусь брав участь. З 1938-го по 1941-й — курсант, начальник рації 2-го полку Ленінградського військового округу. З 1941 по 1945 рр. — заступник командира роти 28-го стрілкового полку 45-ї армії, курсант 9-ї військової авіашколи, курсант винищувальної авіації, льотчик-винищувач. Прадідусь здійснював повітряну оборону Ленінграда, переніс блокаду. Він був нагороджений Орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, медаллю «За оборону Ленінграда» та багатьма іншими нагородами.
Прожив дідусь 75 років. Любив людей, землю, багато читав, мав надзвичайно добре й чуйне серце. На його могилі, єдиній на все кладовище, цвітуть безсмертники, отже, душа його і його ім’я безсмертні. Мене назвали на його честь.
Другий прадідусь — Лесько Антон Іларіонович, був призваний у піхотні війська, пройшов із визвольною місією через Україну, Румунію, Угорщину й Австрію.
Нагороджений Орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, медаллю «За відвагу» та іншими нагородами.
Після війни прадідусь усе життя працював у Четвертинівській середній школі на Вінниччині. Був заслуженим учителем, викладав математику, фізику та астрономію.
Помер прадідусь у 75 років. Мого братика названо його ім’ям. Ще жива дружина прадідуся, моя прабабуся. Вона зберігає його документи, тоненький зошит із фронту, в якому короткі описи боїв, вірші прадідуся, присвячені прабабусі.
Щороку на проводи ми приїжджаємо на могили наших прадідусів. 9 Травня кладемо квіти до Вічного вогню та даруємо квіти ветеранам Великої Вітчизняної війни на знак щирої подяки за їхній героїчний подвиг. І з жалем усвідомлюємо, що з кожним роком їх залишається все менше й менше. І цього року багатьом із них не судилося вийти на парад, їм уже не подарують квітів, їх уже немає... Вічна їм пам’ять і шана. Ви назавжди залишитесь у наших серцях.
