Я, свідок Голодомору 1932—1933 рр. в Україні, народилася 9 вересня 1926 року в станиці Костянтинівській на Донеччині. Отже, 1932 р. мені виповнилося лише шість років, а в 1933 р. йшов сьомий рік, і тому, через 75 років, що минули з того часу, я не можу повністю згадати всі ті страшні події, що пережили ми з мамою та моєю молодшою сестрою Олею в той жахливий час. Але щось у моїй пам’яті все ж закарбувалося і збереглося, дякуючи Богу, донині.
Мої батьки, Кравченко Захарій Леонтійович та Кравченко Степанида Юхимівна, народилися в селі Мала Віска на Кіровоградщині. Коли саме вони переїхали до станиці Костянтинівської, я не знаю. 1927 року батько помер. Мама тоді була вагітна, і моя молодша сестра Оля народилася вже після його смерті, 1928 року. Я була третьою дитиною в родині. Старші два мої братики померли малими ще до мого народження. Мама розповідала, що батько був гарним господарем, вмів все робити і дуже піклувався про нас. Ми жили у власному будинку, на господарстві були кінь, свиня та інша худоба. Джерелом нашого відносного благополуччя були праця і земля.
Після смерті батька жити стало важко. На руках у мами було двоє малих діток: я та Оля. Але я думаю, що були ще й якісь зовнішні причини,що сприяли нашому переїзду. Тому, залишивши будинок у станиці Костянтинівській, 1930 року ми переїхали до села Мала Віска, на мамину батьківщину, де на той час мешкала з родиною мамина молодша сестра Олександра Юхимівна, тьотя Саша, якій я вдячна і до сьогодні за її добро і ласку. Люди, у яких ми стали жити, дуже добре до нас ставилися, і мама завжди казала, що наш хазяїн добра, порядна і чесна людина. Гроші за житло ці люди з нас не брали. Кінь по переїзді був у нас зовсім недовго, «влада»його відібрала і віддала до колгоспу ім.Молотова.
Мама працювала. Ми з Олею були ситі, доглянуті й щасливі. Мама піклувалася про нас, шила нам з ганчірок ляльки, малювала з нами фарбами картинки, грала, виховувала нас і готувала до життя, що чекало на нас попереду.
Та ось грянула страхітлива осінь 1932 р. та особливо страхітлива, жорстока і дуже холодна зима 1933 року. Жили ми в тих самих людей. Мені виповнилося шість років, Олі — чотири. На початку осені 1932 р. ще було що їсти, але вже ближче до зими почався той кошмар... Хоча я була тоді малою дитиною, але пам’ятаю, як до хати приходили «активісти-хлібозаготівельники», кричали, що ми ховаємо хліб, скрізь копирсалися, перевертали все догори ногами, бо шукали той «прихований хліб» та запаси продовольства. Такі грізні чоловіки приходили до нас не один раз — і знову стояли крики, знову все переверталося, знову вони щось шукали і знову чулися мамині сльози. Все, що з продовольства вони вишукували, забирали з собою. Окрім усього їстівного, забирали і речі домашнього ужитку та наш одяг. І якщо ще влітку мама, її сестра, наші сусіди гарно вдягалися, ходили в вишиванках, посміхалися одне до одного, то тепер всі вони були вдягнені лише у якісь сірі піджаки, майже ніколи не розмовляли між собою, а якщо розмовляли, то тихо-тихо. Посмішки з їхніх облич зникли назавжди. Це вже були інші люди, що за мімікою, жестами та поведінкою нагадували дитину, яка від сильного переляку стала емоційно неврівноваженою... Навкруги все стало сірим, холодним, похмурим. Тепер перед усіма ними стояла лише одна і однакова для всіх проблема — де взяти щось їстівне, як вижити. Людина вже ні про що інше не думала — тільки про їжу, шукала, яким би способом врятуватися від мук голодної смерті і як врятувати від неї своїх рідних.
Я читала, що в рік Голодомору діяла загадкова установа під назвою «Торгсін». Там голодні люди, які приносили туди дорогоцінності, одержували на обмін продукти — борошно, пшоно та інші крупи, олію чи шматок сала. Краще винагороджувались золоті речі та срібні вироби. І хто мав щось таке (обручки, хрестики та ін.), то несли їх на обмін. Я впевнена, що у нас і нашої рідні нічого подібного не було і нести до «Торгсіну» було нічого.
Я зовсім не пам’ятаю маминого обличчя, фотографії її в мене теж нема, і коли я намагаюся її згадати, то переді мною постає висока і струнка жінка, але без обличчя, я бачу тільки її руки — чорні-чорні, бо саме такими вони були протягом усієї тієї зими. Вона ті руки не встигала відмивати, бо кожного темного і холодного ранку, залишаючи нас з Олею вдома, йшла на колгоспне поле, з надією знайти там, у перемерзлій землі, щось хоч трохи їстівне і принести ті «харчі» нам. Іноді мама в торбині приносила перемерзлі буряки і картоплю і варила нам «борщ». Від тих буряків ми усі були синюшні. Пекла вона ще «лєпьошки», з чого вони були, я не знаю, але пам’ятаю, що коли мама залишала нас з Олею вдома, ми не могли втриматися і з’їдали їх усі, і вже до її приходу нічого не залишалося. Що їли ми ще, я не пам’ятаю. Я також не пам’ятаю, чи їла мама щось сама, годуючи нас з Олею. Як і основна маса населення, ми страждали і мучилися від голоду.
Наприкінці зими —на початку весни 1933 року від виснаження і недоїдання мама захворіла. З хати вона вже нікуди не виходила, постійно лежала... Оля теж змінилася, вона вже не була гарненькою білявенькою дівчинкою, стала худою і дуже тихою... Тільки завдяки Господу Богу я ще трималася. Тепер за всіма нами доглядала мамина сестра. Мамі не легшало, її забрали до лікарні. Мене до мами один раз встигли зводити, і там я чула, як казали дорослі, що хто попадав до лікарні, додому вже не повертався. Не повернулася і мама...
Я була на кладовищі, коли маму ховали. Труни не було, її лише загорнули у якусь тканину. Я також бачила, що в одну яму з мамою поклали ще якогось зовсім чужого чоловіка, і поклали його зверху неї, мало не поперек. Після маминої смерті моя сестра Оля зовсім занедужала, увесь час плакала і кликала маму, перестала навіть пити. А через два тижні після мами померла й вона. Підкопали Олю до мами, тепер вони вже були назавжди разом.
Тьотя Саша віддала мене до пересувного дитячого притулку. Я не знаю, за чиєї ініціативи були створені ці притулки. Був це не стаціонарний дитячий будинок, а чия-небудь хата-пустка (хати мінялися), в якій жило по вісім-десять дітей-сирот, яких або хтось приводив, або знаходили по вулицях чи у дворах. У притулку було темно, холодно, вночі бігали пацюки, що, як коти, разом з нами і спали. Але тут нас, худосочних дітей-сирот, годували, то був шматочок хліба розміром з великий палець на руці та якийсь суп чи затірка. Я не хотіла жити в цьому притулку — тут все було чуже, тут були чужі всі. Без мами мені, малій дитині, було дуже погано і страшно, і я бігла за 5 км то до мами і Олі на кладовище, то йшла до церкви, бо на стінах цієї церкви були намальовані гарні янголятка і мені здавалося, що це Оля дивиться на мене згори; то до тьоті Саші, яка мене жаліла, але назовсім взяти до себе жити не могла. Вихователі мене скрізь знаходили і знову повертали до притулку, пригрожуючи при цьому, що виженуть. Але їхні погрози мене не лякали, і я тікала знову і знову...
Йшов час. Я, як і раніше, жила в притулку, стала потроху до нього звикати.
З початком весни з землі повилазило багато якихось маленьких грибочків, калачиків тощо. Ближче до літа зацвіли дерева, можна було їсти квіти акації. Також можна було побачити на подвір’ях, на вулицях, біля школи зростаючі колоски пшениці, і було дивним, як вони тут опинилися.
Паростки життя пробивалися із землі, що прийняла в свої обійми мільйони. Серед цих мільйонів і мої: мама — Кравченко Степанида Юхимівна, що померла від страшного голоду в 36 років та сестра — Кравченко Ольга Захарівна, що померла від страшного голоду в чотири роки.
ВІЧНА ЇМ ПАМ’ЯТЬ!
Давні мудреці казали: згадавши ім’я людини,через багато років воскресаєш її.
З осені 1933 року і до 1941 р. я вже жила й виховувалась в стаціонарному дитячому будинку-інтернаті, восени 1933 р. пішла до школи. Там мені та іншим дітям-сиротам вчителі та вихователі давали знання, виховували, годували, вчили щось робити руками, за що я їм всім дуже вдячна, але теплої батьківської та родинної ласки не вистачало кожному з нас кожної хвилини, кожного дня, завжди...
Про пережитий нами у 1932—1933 рр. голод наші вчителі і вихователі з дитячого будинку і школи ніколи не згадували, ніяких розмов на тему Голодомору з нами не вели. Ми, діти-сироти, також ніколи не говорили між собою про голод. Дуже мало про той страшний час говорила і моя тьотя Саша. Страх оселився в кожному з нас назавжди! Це тепер можна вільно говорити про трагічні події тих років, а в газетах публікуються спогади очевидців та оприлюднюються архівні свідчення періоду Голодомору 1932—1933 років. Але, на жаль, численних свідків тих злодіянь із кожним роком стає все менше і менше...
Україна не може забувати про свою трагедію, як не може не нагадувати про це світові. Голодомор як факт спланованого комуністичним сталінським режимом винищення українців світ таки мусить визнати.
І на останок: чуйте Бога, слухайте його і живіть по його заповідях!
