Ось і промайнули в українських ЗМІ скромні й не надто багаті на аналітику публікації, приурочені до чергової річниці цього вікопомного феномену, й серце защемило згадкою про неймовірне піднесення людського духу, а водночас — гіркотою про несповнені й зраджені надії.
Так, у нас були чисті душі й не менше чисті помисли... Ми, мільйони учасників помаранчевих майданів у краю й діаспорі, наївно сподівалися, що завдяки нам буде демонтовано наскрізь прогнилу й скорумповану систему влади. Тим самим удасться скерувати Батьківщину в русло демократичних перетворень, які забезпечать усесторонній розвій української титульної нації, рівно ж — гідне життя кожного українського громадянина! Так, ми були неймовірними романтиками, бо вірили в те, що наш вождь (не провідник, бо вже тоді він був позбавлений зайвої скромності) помилково підписався під ганебною заявою трьох — Л. Кучми, В. Ющенка. І. Плюща, назвавши українську патріотичну молодь «фашистами». Ми, сп’янілі від ковтка справжньої свободи, не хотіли згадувати й про те, як колишній прем’єр-міністр В. Ющенко без жодних вагань здав на тюремні нари свою сподвижницю, віце-прем’єр-міністра з питань паливно-енерѓетичного комплексу Юлію Тимошенко, а згодом називав горе-президента Леоніда Кучму своїм «духовним батьком». Мабуть, вірили, що він здатен піднятися до нашого піднесеного рівня. На жаль, не піднявся.
Дуже скоро ми, скептично посміхаючися, мовчки спостерігали, як Віктор Ющенко перетворюється в креатуру під назвою «пізній Кучма», а його політичний рейтинѓ падає до критичної відмітки 2 — 4%. На жаль, слідом за деѓрадацією головного майданного вождя та багатьох політиків настала деѓрадація й усього українського суспільства. Зазначу, що в країнах із усталеною демократією на публічній арені не може з’явитися антидержавний заколотник чи колишній кримінальний авторитет. Бо їхнє місце — за ѓратами або в громадському відстійнику.
На жаль, ми, «помаранчеві», не стали тією силою, яка б сформувала активне громадянське суспільство, що миттєво реаѓує на будь-які негаразди. Тільки це могло бути запорукою кардинальних змін в Україні. Ось і нині маємо: нехтування Конституцією України її ѓарантом, прояви його авторитаризму, беззаконня в усіх структурах влади, прихватизацію стратегічних запасів, корупційні оборудки, олігархічну ненатлість, пограбування земельних ресурсів, розкрадання державної скарбниці, вседозволеність чиновників усіх рівнів та їхніх до краю знахабнілих «недоростків» тощо.
Дехто з нас, «помаранчевих», нині спочиває на політичних лаврах, дехто живе вірою у незнищенність наших ідеалів, дехто цілковито розчарувався й перекреслив свою участь на Майдані й навіть паплюжить ті вікопомні дні. Однак кожен із нас повинен нести моральну відповідальність за провальну внутрішню й зовнішню політику України, тобто за те, що ми ганебно самоусунулися від контролю над владою. Саме наша бездіяльність стала однією з причин того, що Україна занурилася в політичний хаос, який, як не дивно, спровокував і вміло поглиблює чинний Президент України та його сумнівної вартості оточення.
Не так давно розчерком «місійного» пера в нас, «помаранчевих», вкрали наше свято — День свободи: Указом Віктора Ющенка за № 856/2008 перенесено вшанування 75-річниці Голодомору 1932 — 1933 років з 27-го на 22 листопада, тобто, на день початку помаранчевої революції. Ось як недавно прокоментував це віце-спікер Микола Томенко в інтерв’ю «Голосу України»: «Фактично таким указом Віктор Ющенко скасував відзначення 4-ї річниці Майдану. Україна має бути державою, де поважають свободу і вшановують жертв Голодомору».
Безперечно, потрібно віддати належне старанням Президента України, завдяки якому тему Голодомору піднесено не тільки на всеукраїнський, але й на міжнародний рівень. Але слід констатувати, що офіційна Україна не доклала достатніх зусиль для того, щоб міжнародні організації визнали Голодомор 1932 — 1933-го геноцидом українського народу. Зокрема, є суттєві прорахунки в нейтралізації вкрай аѓресивної позиції Росії. До певної міри неуспіху сприяло також катастрофічне падіння в очах світової спільноти авторитету Віктора Ющенка.
На жаль, складається враження, що Президент України мусує тему Голодомору з метою підвищення свого надто низького рейтинѓу. Бо як можна інакше пояснити те, що в час економічної рецесії Віктор Ющенко на спорудження Меморіалу жертв Голодомору забирає з державної скарбниці 750 млн. гривень (одночасно з Меморіалом іде інтенсивна відбудова козацької столиці Батурин)? Натомість на боротьбу зі СНІДом (Україна посідає перше місце в Європі з цієї чуми ХХІ століття) й туберкульозом виділяє всього 10 млн. гривень! Чи може провідник нації сконцентруватися виключно на минулих сторінках історії, забувши про примару голодних і холодних потрясінь в Україні?! Статистика вже волає про катастрофу: в Україні щодня викидають на вулицю щонайменше сім тисяч безробітних, а їхня загальна кількість досягла вже декількох сотень тисяч. Хочу наголосити на тому, що через економічну кризу американці перенесли спорудження Меморіалу жертвам 11-го вересня аж на 2012 рік.
Додам дещо особисте. Ніхто не може закинути мені неповагу до жертв голодоморів. Позаяк я, мої дві сестри були жертвами значно меншого за масштабністю Голодомору 1946 — 1947 років (прикро, його чомусь не досліджують, а він забрав життя від 200 тисяч до 1 мільйона осіб). Скажу, що в моєї родини досі ятрить рана: замучена останнім голодним мором, моя молодша сестричка пішла з життя в 5 років.
Щодо скасування В. Ющенком Дня свободи в Україні. Виглядає, що Президент України не тільки відмовився від своїх майданних обіцянок, але й остаточно відмежувався від тих, хто допоміг йому перемогти на президентських виборах-2004. А навіть продемонстрував, що нині йому значно ближчі люди не патріотичного гарту, а колишні «пахани» кримінальних угрупувань Закарпаття й Донеччини. Принагідно зазначу, що, коли для Віктора Ющенка успіх у політичних інтриѓах буде важливіший ніж порятунок України (подібного в усьому цивілізованому світі не знайдеш!), то невдовзі наша Батьківщина опиниться перед колапсом.
Звідси висновок: пора нам, «помаранчевим», прокинутися від сну й активізувати наші дії. «Разом нас багато, нас не подолати!». Творімо ж наші низові організації, прискіпливо оцінюючи тих, хто претендуватиме на наших провідників. Активно втручаймося в державне й громадське життя України, не залишаймося байдужими до жодного беззаконня. Докажімо, що саме ми, громадяни України, є джерелом влади в нашій країні. Пам’ятаймо: тільки ми самі зможемо вибороти краще майбутнє для наших дітей-онуків! Вірю, що в шляхетній боротьбі за втілення помаранчевих ідеалів нам допоможе стара й нова еміѓрації багатьох країн світу.
