Шанобливо тримаю в руках білорусько-український альманах «Справа». Видає його в Мінську Товариство української літератури при Союзі білоруських письменників. Попри невеличкий наклад (500 примірників), «Справа» є дуже важливим чинником українсько-білоруської співпраці. Дякувати Богові, у нас завжди були непогані відносини з білорусами, але такий унікальний часопис, створений ентузіастами, в перспективі може піднести їх на значно вищий рівень. Для нас оцей «значно вищий» рівень аж ніяк не буде зайвим. Особливо враховуючи кепську ситуацію на Донбасі. Білоруська «Справа» якраз і демонструє інший підхід до ідентичності — цивілізований, європейський.
Серед тих, хто видає «Справу», є багато вихідців із Берестейщини. А вже кому, як не їм, доля дала шанс досконало розібратися у такому питанні, як ідентичність? Адже до 1939 року поліщуки вважали себе скоріше українцями, аніж білорусами. Тут і «Просвіта» була активною, й УПА почувалася як у себе вдома. Однак волюнтаристським шляхом Сталін приєднав південні райони Берестейщини до Білорусі. Тільки й радості, що опинилися поліщуки в складі дружньої республіки, та все ж... Хоч і без усяких там стрєлкових-гіркіних титульної національності, однак з такими ж суворими, як і в Україні, НКВД, МГБ і КГБ. Багатолітня збройна боротьба УПА закінчилася поразкою українських сил на початку 50-х років.
* * *
Минуло понад шість десятиліть... Інтегруватися в білоруський політичний і культурний простір поліщукам допомогли дві обставини: масштабні сталінські репресії проти українства та... білоруська толерантність. Саме так, я не помилився. Оскільки білоруського шовінізму (на зразок довоєнного польського) тут не було, то не було й антибілоруських настроїв серед поліщуків. Разом русифікувалися, разом сумували за втраченою ідентичністю... Пройшло два-три покоління, й берестейці в більшості своїй почали вважати себе білорусами. Нехай трішки особливими, можливо, у чомусь схожими на українців, але все-таки... білорусами. Та й генетична спорідненість із українством — ніякий не фантом, а даність. Час від часу цей фактор нагадує про себе. Спираючись на проукраїнський сентимент якоїсь частини берестейців, група білоруських інтелігентів вирішила видати перше число «Справи». Потім — ще й ще... Ентузіасти вибрали, як на мене, оптимальне обличчя часопису. «Справа» стала майданчиком українсько-білоруської дружби.
* * *
Мешканець Бреста — Віктор Місіюк — у статті «Усвідомлення самобутності» описав свою історію: «На моє національне самоусвідомлення вплинула особа мого діда Арсеня Столярчука, який народився 1913 року. Він прихильно ставився до українського писемного слова, передплачував українські часописи, кажучи: «Українською мені читати легше...». Саме від нього можна було почути історії про конфлікт його однокласників із учителем-поляком, який зневажливо характеризував козаків із книжки «Вогнем і мечем».
Коли Вікторові виповнилося шістнадцять років, він, заповнюючи бланк паспорта, зазначив свою національність як «українець». А далі сталося от що: «Документи я передав паспортистці, яка попросила мене зачекати, а потім відправила до начальника ЖЕКу. Той наказав переписати бланк і вилаяв мене:
«Ти б ще чеченцем записався!»
Тобто гірше за українця міг бути тільки чеченець. Телефоном цю історію розповіли батькові, але він не став мене сварити за цей вчинок...»
Як бачимо, «Справа» не лакує дійсність, а воліє бачити ситуацію такою, як вона є насправді. Цікаво, чи міг би подібний до «Справи» часопис виходити на Ставропіллі чи на Кубані?
* * *
Хоч автори мінської «Справи» мають різну ідентичність, це нікого не лякає. Скажімо, Петро Кулик дуже вболіває за говірку рідного села Головчиці Дрогичинського району: «Почему я пишу на нашем говоре? Когда мне было лет пятнадцать, я стал замечать, что некоторые слова головчицкого языка стали забываться и выходить из употребления. В начале шестидесятых мы с братом Димой с трудом вспомнили и записали около десяти полузабытых слов. К великому сожалению, мой родной западно-полесский язык в течение пятидесяти послевоенных лет превратился в изгоя...»
Петро Шепетюк із Кобринського району також трепетно ставиться до говірки свого села Ліліково. Але не обмежується лише нею: «Коли стало більше вільного часу, я почав складати біографічну поему білоруською мовою. Потім переклав її на рідну ліліковську говірку. Пишу вірші на трьох мовах: по-ліліковськи, на беларускай мове и на русском языке. Планую підучити українську граматику, щоб писати й на цій мові...»
* * *
Білорус Уладзіслав Ахроменка, музикант і прозаїк, який тепер живе в Чернігові, дуже детально розповів про своє коріння:
«Народився я в Гомелі. Мій український дід Костянтин походить із Балаклеї — містечка на Слобожанщині, яке заснував реєстровий козак Яків Чернігівець. Мій білоруський дід Авхім у 1933—1934 роках служив у самому Чернігові й свого сина назвав на честь легендарного чернігівського князя Ігоря. 1996 року я випадково потрапив на Сіверщину, де й познайомився з майбутньою дружиною, корінною чернігівкою. Наша дочка чудово знає і батькову, й мамину мову, вважає себе «білорускою українського походження», й у свої дванадцять може організувати стіл і з білоруськими, й із українськими стравами...»
Попри те, що Уладзіслав живе тепер у Чернігові, й один із дідів у нього щирий слобожанець (ще й дружина — українка!), уродженець Гомеля доньку виховав... свідомою білорускою. І це не складає жодної проблеми для українських друзів музиканта і письменника. Ось такі ми — українці й білоруси. Нас хлібом не годуй — дай лише реалізуватися у своїй споконвічній толерантності. Тому добре, що є на світі часопис «Справа», й сподіваюся, що він ставатиме популярнішим в Україні.
