Микола КОЛОДЯЖНИЙ, активіст, журналіст, колишній координатор проектів БФ «Щаслива дитина»:
— Останній рік свого життя я був координатором благодійних проектів у БФ «Щаслива дитина». Ця робота повністю змінила моє ставлення до життя. Коли перед твоїми очами щодня проходять долі десятків дітей та дорослих з тяжкими хворобами, якось мимоволі вчишся бути більш витривалим і радієш кожному дню. В буквальному сенсі знаходиш позитив у повсякденні. Адже дуже гостро розумієш, що «завтра» може й не наступити. За цей рік ми з колегами-однодумцями втілили безліч проектів. Наприклад, зібрали кошти для допомоги багатостраждальному дитячому тубсанаторію. Скільки років поспіль чиновники робили вигляд, що все гаразд, а там, у прямому сенсі, стеля на голови дітям падала. Для маленьких пацієнтів з ортопедичними патологіями не було жодного мобільного ліжка. Малюки місяцями були замкнені в чотирьох стінах. І коли допомагаєш і бачиш радість дітей, немає нічого важливішого у світі.
Одним із яскравих моментів був благодійний велопробіг. В той день був дощ. Ми думали, що ніхто не прийде. Але на диво зібралось дуже багато запоріжців. Не тільки, аби підтримати дітлахів, а й щоб показати, що вони — за здоровий спосіб життя.
Взагалі мене радують зміни в нашому місті. З індустріального центру, де погана екологія та великий відсоток злочинності, ми перетворюємось на місто, де жителі чітко усвідомлюють свою національну ідентичність, намагаються творити нову історію, з’явилось безліч культурних заходів. Передусім завдяки організованій і талановитій молоді.
Наприклад, нещодавно в Запоріжжі вже вдруге відбулась книжкова толока. Як сказала письменниця Оксана Забужко, яка представила на заході свою нову книгу, фестиваль став вибухом нової зірки на культурній карті України. І це правда: і молоді, і дорослі, і гості з інших міст приїхали, аби відвідати книжкову толоку, яка поєднала в собі і театральні виступи, і музичні, і читання для дітей, різноманітні сімейні заходи. Пишаюсь, що саме Запоріжжя стає засновником подібних фестивалів.
Життя стає повним, коли робиш щось корисне не тільки для себе, а й для інших.
Ольга ШЕВЧЕНКО, мама-одиначка, яка має сина з гідроцефалією 4 стадії:
— Усе своє життя я дуже себе жаліла. Мені здавалось, що все відбувається не так. Я дратувалась. До людей ставилась не завжди добре. Але так сталось, що доля подарувала мені особливу дитину. На четвертий день після пологів лікарі сказали, що мій син ніколи не буде ні ходити, ні говорити, буде «овочем» і тягарем. Запропонували віддати маля до дитячого будинку. Але я не змогла відмовитись від власної дитини і не шкодувала про це ні дня. Так, реанімація — наш другий дім. Та я зробила все від мене залежне, аби подарувати синові повноцінне життя. Хоч і шкутильгає, але він ходить, розмовляє, дуже гарно малює та співає. Півроку тому його навіть запросили до церковного хору вокалістом. Син — моя гордість. Він зробив мене кращою, сильнішою, добрішою. Щодня ми ходимо з ним до притулку і годуємо бездомних тварин, збираємо речі та іграшки й відвозимо їх дітям-сиротам. Це син спонукає мене до цього, тому що він любить людей, цінує життя. Є в світі речі, які важливіші за дорогий одяг, автомобілі чи айфони. Це життя.
Нещодавно лікар сказав, що у сина відмирає кора головного мозку. Я не знаю, скільки він ще проживе. Але знаю, що ми в цьому світі не самі. І це радує та вселяє віру.
Тетяна ГИРІНА, викладач:
— Два місяці тому розпочався новий навчальний рік, і я познайомилася з першокурсниками. З виду такі дорослі, але в очах страх, ніби в дітлахів першого дня в дитячому садочку. Ми з колегами часто сперечаємось. Одні впевнені, що молодь зараз абсолютно безініціативна, не прагне здобувати знання, не має перспектив. Але я не погоджусь. Саме молодь зараз найініціативніша в нашій країні. Після подій на Майдані я вірю, що нарешті настав час змін. Нарешті вже підросло покоління, яке відчуває себе нацією і готове зробити країну сильною та незалежною.
На моєму потоці молодь дуже самоорганізована, бере участь у всіх навчальних проектах, які ми пропонуємо, має безліч цікавих ідей.
Але водночас мені шкода цих дітей. Спостерігаючи за подіями в країні, цими скандалами з депутатськими деклараціями, мені стає сумно. На молодь чекають непрості часи, і багато чого їм доведеться змінити. Головне, щоб вони розуміли, що все недарма. Адже, на мою думку, дорослі сьогодні зневірені. Один депутатський корпус змінює інший, а корупційні схеми залишаються ті ж самі. Соромно слухати про величезні маєтки, комірки з євро та доларами, коли вчителі, медики та безліч українських сімей ледь зводять кінці з кінцями.
Олександр СТАРОСВІТСЬКИЙ, директор геріатричного пансіонату:
— У пансіонаті, де я працюю, знаходяться переважно дідусі і бабусі, які через різні обставини стали не потрібними своїм дітям чи іншим родичам. Чесно кажучи, часто вони гаснуть на очах. Але не через хвороби, а через сум. Їм важко змиритися з тим, що вони стали зайвими у власному домі і повинні доживати віку в чужому місці, серед чужих людей. Наші працівники постійно організовують для них всілякі свята, творчі вечори, та більшості до того байдуже. Це вибиває з колії, буває, навіть опускаються руки і думаєш: «Навіщо мені воно потрібно?» Але думати так я собі не дозволяю.
Нещодавно у нас трапився досить цікавий випадок. Були собі бабуся 68 років та дідусь 79 років. Обоє вдівці. Жіночка має вищу освіту, тривалий час працювала керівником районної фіскальної служби, але син-наркоман довів її до надважкого стану й викинув на вулицю. До нас її привезли з травмами та зі страшною депресією.
Чоловік — художник, діти живуть у Литві, він переїздити з Батьківщини не захотів і сам до нас приїхав. Спільну мову вони знайшли майже одразу. Довгі вечори розмовляли про улюблені книжки, він грав їй на гітарі пісні їхньої молодості, часто вони грали в шахи. А на тому тижні вони підійшли до мене і попросили дозволу надати їм спільну кімнату, хочуть створити родину. Бабусю не впізнати. Вона навіть молодша зробилася на вигляд. Будемо справляти новосілля. Зараз усім відділенням готуємо для них подарунки. Добре, коли щастя тебе нарешті знаходить.
