Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

На чатах українського слова

14 квітня, 2007 - 00:00

Днями в книгарні Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка я натрапив на відверто українофобську збірочку поезій «Великий русский язык» Миколи Васютінського. В передмові до книжки та у віршах викладено абсурдні, шовіністичні, антиукраїнські судження. Приміром, автор стверджує, що сьогодні в Україні, нібито, відбувається геноцид російського народу, його мови та культури, оскільки, мовляв, вороги хочуть знесилити Росію. А ми — росіяни та українці — споріднені нації, — твердить пан Васютінський. Київську Русь населяли тільки роси, для котрих слова «мова» й «Україна» були незнайомими та чужими. Читаючи далі, дізнаємося, що автор живе на околиці «Русі- України» і не може мовчати, коли чудову російську мову намагаються знищити. Вищеподані думки, немов перелицьовані із сумнозвісних «Валуєвського циркуляру» чи «Емського указу», видаються цілком безглуздими. Однак, відштовхуючись від них, спробуємо розставити основні акценти. Так, історію не потрібно вигадувати, домислювати, перекручувати, її необхідно просто вивчати, знати та осмислювати, щоб, рухаючись у майбутнє, не повторювати помилок. Як висловлено в латинському прислів’ї, «Історія — вчителька життя». Тому, перш ніж сідати за написання книжки, пану Васютінському слід було б добре проштудіювати, бодай, підручник з історії України для шостого класу, де дохідливо зазначено, що у Київському літописі ще в 1187 р. вперше з’являється назва «Україна». Київська Русь, як би сильно хтось цього не бажав, не є попередницею Росії. Ще кілька століть назад на місці Москви було пустище; а російський народ сформувався, як сплав угро-фінських, татаро- монгольських і частково слов’янських етнічних груп . 1880 го р. виходить друкомнаукова розвідка «Древность малороссийского языка», написана польським і російським філологом-сходознавцем Михайлом Красуським, в якій він доводить, що малоросійська, тобто українська, мова — корінна, давніша не тільки від так званої старослов’янської, але й від санскриту, грецької, латинської та інших арійських мов. Красуський заперечує думки тих вчених, котрі називають українську мову наріччям, продуктом виродження.

«Великий русский язык» М. Васютінського, подібно до висловлювань Затуліна, Лужкова, є тільки ще одним виявом російського імперського шовінізму. Насторожує зовсім інше — антиукраїнську книжку без найменших зусиль можна купити в книгарні Інституту журналістики, а щоб придбати праці Антоненка-Давидовича, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби тощо необхідно побігати по букіністичних крамницях.

Довго, напевне, доведеться чекати, поки наші політики та державники створять належні умови для функціонування, розвитку й захисту української мови і культури. Втім, кожен із нас вже зараз може зробити свій внесок в утвердження цієї справи, ставши на чатах рідного слова.

Ми нерідко пов’язуємо всі наші біди із зовнішніми впливами, хоча найстрашніший, латентний ворог — страх і байдужість — криється у нас самих. Тільки із поваги до всіх світових націй, культур, як самодостатніх, неповторних, унікальних складових людства, і, водночас, із глибокої поваги до власної нації, культури, традицій розпалюється в думці, слові, дії життєствердний вогонь любові, поступу і справедливості. Не треба забувати, що за часів «помаранчевого» буму ми розвели це живильне багаття братерства та солідаризму, і сьогодні повинні добре пильнувати, щоб наша ватра не згасла, мусимо підтримувати її ненасильницьким протистоянням найменшій несправедливості, хамству. А головне, варто самим намагатись бути справедливими.

Роман СМІЛКА, студент Львівського національного університету ім. Івана Франка
Газета: 
Рубрика: