Необхідно відділяти все-таки теперішню, дійсну, тверду основу від думок і поглядів тих же сучасних європейців про самих себе. Адже кожен, безумовно, бажає виглядати в найкращому світлі. І права саме своєї особистості ставить як найвищу цінність, у голові кута. Це і зрозуміло. Страшне ХХ сторіччя нівелювало людську особистість (у всіляких революціях і воєнних потрясіннях) і багато що змінило у співвідношенні особистість-держава. Особистість стала всіляко звеличуватися, набирати сили, а держава навпаки віддалятися, втрачати силу. За цією неабиякою і всепоглинаючою боротьбою та справжня, дійсна і міцна основа, на якій облаштовувалася і розвивалася європейська цивілізація (християнські цінності), була міцно забута. Що вже й казати про нові, що влилися недавно в різні європейські структури й об’єднання, країни Східної Європи?! Ними ситуація, що склалася, приймалася вже як даність, вважалася просто вершиною досконалості. З миті падіння Берлінської стіни всі були стурбовані тільки різними, суто зовнішніми, формами злиття, і ніхто не намагався задуматися про його зміст, суть і основу... За подібне верхоглядство і малодумність доводиться тепер жорстоко розплачуватися. І провал європейської Конституції — лише перший дзвінок у назріваючій низці подій. Але навіть він єврочиновників нічого не навчив. Для них європейцями так і залишилися тільки ті, які за місцем у просторі й у часі до них були завжди ближчими...
Адже справжня європейська цивілізація жила, живе і ще довго житиме за своїми (мало пов’язаними з будь-яким часом і простором) законами. Ці закони — закони істини, правди, добра і любові — нескороминучі, вічні. Проходить час, міняються конфігурації всіляких міждержавних просторів-об’єднань, а хіба хто і коли зміг їх скасувати?
Всілякі інституції, комісії, суди, звичайно, можуть визнавати або не визнавати нас (українців) європейцями, але хіба це щось змінить, якщо в душі й за духом ми вже відчуваємо себе такими?
