Про те, що я — «бандерлог» і «тупоголова націоналістка», я дізналася від мітингувальників у біло-синіх плащах на суботньому мітингу об’єднаної опозиції під стінами Верховної Ради — тоді, коли не допущені в зал засідань колегами з провладної партії лідери опозиції закликали народ виступати проти продовження термінів перебування Чорноморського флоту в Україні та попереджали про загрозу втрати суверенітету і територіальної цілісності.
«Народ не бидло, Крим — не товар!», «Янукович! Батьками й Батьківщиною — не торгують!», «Здав уран, здав Крим — здасть всю Україну!» — «кричали» плакати, прикріплені на трибуні посеред Маріїнського парку. Таблички з назвами різних міст височили між прапорами опозиційних партій і свідчили: важливість ситуації для України розуміють усі. Автобуси з міліціянтами і спецзагони з касками в руках нагадували знайомі часи «України без Кучми». Особливо щільний ланцюг міліціонерів оточував нечисленних прихильників ПР, що розбили намет біля входу в парламент.
Те, про що говорили з трибуни опозиційні лідери, болить кожному, хто любить Україну. Та я зрозуміла, що не менше нам повинно боліти інше: не зважаючи на п’ять років намагань створити єдину державу, об’єднати схід і захід, навчитися толерантності й повазі одне до одного, — ми не змогли цього зробити. І сьогодні для того, щоб стояти поруч на одній площі, нам потрібні загони спецназу.
Пробираючись крізь щільні кордони міліції до сцени, на якій стояли лідери опозиції, я вирішила скоротити шлях і пройти повз нечисленні ряди прихильників біло-блакитних. Жодної думки про те, що це може бути небезпечним, у мене не було. Я йшла без остраху і думала про те, що з часів протистояння на Майдані ми змінилися — стали більш вільними і цивілізованими. Проходячи повз першу ж синю палатку, я помітила інтелігентного літнього чоловіка з портфелем і стосом листівок у руках, який звертався до людей із символікою ПР: «Беріть, читайте». Бажаючих було дуже мало. «Дайте й мені ваш листок», — кажу. Виявилося, це звернення прихильників пана Тягнибока, лідера ВО «Свобода» до українців. «Ты што, по-русски не говоришь?» — прозвучало презирливо з-поміж підлітків років 13—15 із біло-блакитними прапорами, які лускали насіння і порожнім поглядом дивилися кудись перед себе. Відпльовуючись жувальними гумками, до чоловіка підійшли два накачані молодики років 19 — 20. Підлітки «розморозилися» і радісно загигикали. «Иди отсюда, тварь», — схопили чоловіка за руки молодики. Він не відбивався, а вперто намагався захистити від рук дужих опонентів листівки. Я подивилася на міліціянтів, які стояли на відстані простягнутої руки і удавали з себе пам’ятники. «Міліція з народом» — виринув у пам’яті неактуальний сьогодні лозунг помаранчевих часів. Не витримавши, підійшла до налаштованих рішуче «революціонерів»: «Відпустіть людину. Ми такі ж українці, як і ви, і маємо право ходити там, де вважаємо за потрібне. Що поганого у листівках? Не хочете — не читайте! Не вирішуйте за всіх, хто тут стоїть». Витягнуті від здивування обличчя молодиків виразно говорили, що ще одна україномовна людина у цьому таборі така ж рідкість, як олень або білий ведмідь. Скориставшись нагодою, послідовник пана Тягнибока вихопив свої папери й пішов далі. Та не встиг зробити і кілька кроків, як один із «захисників президента» наздогнав його, вихопив листівки й почав рвати під сміх підлітків. Самого ж чоловіка знов схопили за барки, а його портфель кинули в калюжу. Я не витримала і звернулася до міліціянта: «Чому ви не втручаєтеся? Я журналіст, я розповім про цю історію в газетах». Тільки тоді силами кількох правоохоронців конфлікт було зупинено за лічені секунди...
Нарешті я вийшла з «оточення» і ... ніби потрапили до іншої країни: навколо були люди, які вели себе культурно і були свідомі — куди й чому прийшли. Багато хто говорив українською. Я полегшено зітхнула, повернулася до чоловіка, який роздавав листівки: «Навіщо ви йдете туди й ризикуєте, пропонуючи свої листівки? Ви ж бачите, що це нікому не потрібно?». Його відповідь мене вразила і змусила замислитися: «Вони такі ж українці, як і ми. І мають право знати ситуацію з різних боків».
Я подивилася на кордони міліції, по різні боки від яких войовничо стояли українці, і відчула біль. А дітей — тих, що зігнали на мітинг і змусили охороняти вхід до парламенту, — шкода. Їм би вдома сидіти та уроки робити, книжки читати. Дорослим же «дядям», що ховалися у наметах і за дверима парламентського залу засідань, хочеться нагадати: що посієш, те й пожнеш. Ненависть і непримиренність, якої навчаються ці діти, — діти, від яких мав би залежати наш генофонд, — призведе до їхнього морального геноциду. Але наш Президент плутає ці поняття...
