Молода Українська держава вже має свою історію. У цьогорічні ювілейні дні (а 1 грудня ще відзначимо 10-річчя Всеукраїнського референдуму про державну незалежність) ми згадували 1990—1992 роки як історичне минуле. Близьке у часі, але минуле, що відійшло у сферу спогадів. Повертаючись до них, можемо скрушно говорити про оманливість романтизму, безплідність ейфорії та сувору дійсність.
Прискіпливі аналітики іноді кажуть: у нас багато різних подій і мало змін. Однак, вони не заперечать того, що принаймні одна важлива зміна сталася: ми тепер більш вільні як люди, особистості, і як суспільство. За минуле десятиріччя ми набули певного досвіду у політичному та економічному житті (прикрощі та невдачі — теж корисний досвід, та краще б не зазнавати їх). Наша свобода, особиста і спільна, можливість реалізувати себе, також у європейській спільності, обмежена «путами минулого», нашими вадами і набутими вже цього десятиріччя. Це породжує нині, зокрема у поріділих рядах націонал-патріотів, двоїсті відчуття: розуміння історичної ваги факту існування держави Україна і невдоволення нею. Бо не такою уявляли її собі.
Прибічники створення в Україні демократичного громадянського суспільства, пропагандистом якого прагну бути, зауважують, що останнім часом поступ у цьому напрямі вельми незначний, бо він загальмований. Не знаю, як в інших регіонах, а в нас, наприклад, на Львівщині можна почути, що ще у 1990—1992 рр. «при Чорноволу» паростки нового, власне ГРОМАДЯНСЬКОГО суспільства були видиміші й відчутніші, ніж у теперішні часи. Недавно на сесії районної ради з нагоди ювілею незалежності дехто згадував, як проходили колись сесійні засідання: вхід у зал був вільний для звичайного «електорату», обговорення питань транслювалося назовні і під адмінбудинком збиралися зацікавлені послухати. Голові ради, керівникам районних служб доводилось тут же, у залі, вислуховувати претензії, зауваження й побажання не лише з вуст депутатів, а й публіки, і відразу реагувати на них. Можливо, владним чинам це було незручно і клопітно, але, хоч-не-хоч, вони позбавлялися кулуарного вирішення справ, а громадськість більшою мірою, ніж сьогодні, вважала владу своєю і підконтрольною. Так започатковувалась публічна політика, виховувалась громадська активність, формувалася і вдосконалювалася політична культура демократії, спілкування влади з «низами».
Не захоплюючись мітинговими формами впливу на поведінку влади, можу засвідчити, що тодішні «мітингові» починали розуміти недостатність «майдану» демократії і підтягували її до зріліших проявів, створювали недержавні громадсько-політичні інституції для відстоювання різноманітних інтересів громадян. Без теоретичних мудрувань та абстрактної балаканини розуміли, що демократія і громадянське суспільство, якщо вони справжні, а не якась штучна імітація, мають бути інституційовані. Виникали перші відомі некомуністичні партії, громадські організації нової хвилі, в т.ч. професійні, варта Руху, оновлений відповідно до нових умов і потреб народний контроль, клуби демократичних ініціатив, створювалися самоврядні кредитні спілки, об’єднання сімейних фермерських господарств, приватного малого бізнесу і підприємництва. Обласна рада затверджувала на посади районних суддів ті кандидатури, які отримали позитивну характеристику координаційних рад осередків політичних партій і громадських організацій. Це стосувалося й призначуваних керівників місцевих органів державної влади.
У людних місцях, у парках і скверах були інформаційні стенди з актуальними матеріалами, також політичними, які часто мали у публіки більший успіх, ніж газетні чи телевізійні новини та всілякі ток-шоу.
Усе це поступово й непомітно зникло, а щось перетворилося чи «інституціювалося» в якісь одержавлені форми, з грифом «Дозволено владою». Сумно, але так воно є.
...Кажуть: у нас багато подій і мало змін. Боюся, що березневі парламентські вибори, до яких уже готуються політики, теж стануть черговою рядовою подією із залученням «адмінресурсу», котра забезпечить депутатськими мандатами, підвищеною зарплатою і пільгами «потрібних людей», і переважно тих, хто уже звик усе те мати і в іншій, «нижчій» ролі не уявляє себе. І цим «вічно народним» не до того, щоби відновити, може, і в оновлених формах, ті паростки демократичного громадянського суспільства, які вже з’явилися було 10—11 років тому. З ініціативи низів, а не владного «центру», регіонального чи столичного київського.
Але залишаємося ще ми, виборці, наш голос, і від нас щось-таки ще залежить! Якщо захочемо цього...
