Як ми вже повідомляли, 8 — 9 жовтня в Києві відбудеться другий всеукраїнський з’їзд працівників освіти, на якому обговорюватиметься проект Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті. Дискусія з проблем і шляхів реформування вітчизняної системи освіти та обговорення проекту освітньої Доктрини активно ведеться й на сторінках «Дня» (№№ 106, 118, 123, 128, 161, 166). Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі погляд віце-президента Міжрегіональної академії управління персоналом, голови правління Конфедерації недержавних вищих закладів освіти України, доктора політичних наук Миколи Федоровича ГОЛОВАТОГО.
Серед численних проблем нашого буття чи не найважливішою постає проблема освіти, її стану, перспектив та шляхів подальшого розвитку. Освіта є одним із трьох показників рівня розвитку країн, націй і народів, людських спільнот поряд з тривалістю та рівнем життя. Просто і ясно: у кого більше студентів, кращі інститути й університети, системи навчання, професійної підготовки, системи інформаційного забезпечення — той із роками матиме змогу диктувати іншим стиль, спосіб життя, демонструвати дійсно демократичний, прогресивний розвиток. Однак, скільки б ми не дискутували навколо освітніх проблем, варто починати із запитання — чому ж розпався СРСР як супердержава? Точок зору тут багато, але причина розпаду величезної супердержави, як на мій погляд, куди глибша і складніша і значною мірою пов’язана, як не парадоксально, саме з освітою. Історія людського розвитку десятками прикладів підтвердила те, що кожна держава як цілісне соціально-політичне утворення здатна утриматися у стабільному стані, без глибоких криз, протиріч і потрясінь лише до середнього індустріального економічного розвитку. СРСР до цього етапу підійшов упритул, а от наступний, більш високий етап соціально-економічного розвитку, пов’язаний із принципово новими технологіями, інформаційними системами й засобами, системою навчання, професійної підготовки людей, організацією життя великого людського загалу, виявляється можливим лише за якісно нової політичної, соціальної системи, а головне — за наявності докорінно нової системи освіти, управління суспільством на усіх його рівнях. На сто відсотків був правий один із класиків управлінської науки Пітер Друкер, який казав: «Немає слаборозвинутих країн, а є слабокеровані». А слабокеровані, тому що слабоосвічені. По-справжньому ми цього ще не усвідомили, але сповна відчуваємо, і дедалі відчуваємо все помітніше. Щоб керувати на всіх рівнях у державі, треба знати, як це робиться, і розуміти, що треба робити. Сповна це пов’язано з освітою. Вихідною при визначенні її ролі та значення постає наступне: не органи влади керують, не фірми й виробництва щось виробляють, а люди, що в них працюють. Отже, за усього значення економіки і політики, за усієї гостроти конкретних соціальних проблем нині необхідно перш за все подбати про реалізацію програми гуманістичного розвитку й управління суспільством, програми розвитку освіти і науки. Гуманітарна, соціальна сфери, основу яких і становить освіта, не повинні, як раніше, бути обслуговуючими для економічної сфери. Якщо не зробити їх домінуючими — не змінимо на краще психологію громадян, стратегію розвитку держави, не досягнемо очікуваного прогресу.
З моменту проголошення незалежності України освіту хотіли й бажали зробити пріоритетною соціальною сферою й у фінансуванні, і в увазі з боку громадськості. Однак за соціальним статусом, фінансуванням, кадровим забезпеченням (аспірантура, докторантура) вона поки що такою не стала і, на жаль, найближчим часом навряд чи стане. Добре, що в суспільній свідомості хоча б утвердилася думка про те, що держава повною мірою фінансувати з бюджету освіту не спроможна, а тому багато в чому ця важлива соціальна система все більше переходить на самовиживання. Якщо буде прийнято новий закон про вищу освіту, розроблено прогресивніший порядок ліцензування, акредитації вузів, спеціальностей, будуть зняті дискредитаційні перепони між вузами різних форм власності — прогрес на освітянській ниві буде забезпечено.
Принципова відмінність системи освіти в нинішній Україні від системи освіти в колишньому СРСР полягає в тому, що вона є перехідною, по- перше, від планово-розподільчої до ринково-затребуваної і, по-друге, — від колективної до індивідуалізованої. Нині немає й не може бути уніфікованих планів і програм, єдиних освітньо-професійних характеристик, інституту розподілу й закріплення молодого спеціаліста (три роки на одному місці, з наданням хоч якогось житла, без права конкурувати з подібними фахівцями, претендувати на відповідну винагороду і т. ін.). Чому вищезгадана модель освіти існувала раніше? Чому випускникові вузу з приходом на виробництво казали: «А тепер забудьте про все, чого вас навчили у вузі.»? Бо треба було уніфікувати управління не якоюсь окремою установою — всім суспільством, державою. І справді, система освіти в СРСР, Україні, якщо в чому й досягла у минулому великих успіхів, то це в уніфікації. Усіх навчали добре, ґрунтовно, не гірше кращих університетів світу, але одного й того ж. Фактично освіта не враховувала ні етнонаціональних, ні територіальних, ні будь-яких інших особливостей України, яка є поліетнічною, поліваріантною державою.
Прийняття Доктрини має позбавити нас, упередити від будь-якого монополізму в освіті. Такий монополізм нині чітко позначається на тлі існуючого водорозділу — державні й недержавні заклади освіти. Перші головним чином звикли жити з бюджету, додаючи сьогодні до того ж і платне навчання. Вони давно зрозуміли, що без комерційної діяльності просто не виживуть, не утримаються. І хоча законодавчо нібито й немає поділу вузів на так звані державні й недержавні, дискримінація стосовно останніх була й залишається у всьому надто помітною: від умов, пільг для навчання, соціального забезпечення студента — до пенсійного забезпечення викладача приватного вузу. Часто досвідчений, здібний викладач «бігає» по декількох вузах недержавної форми власності (краще платять!), а трудову книжку тримає у державному вузі (скоро на пенсію!). Сподіваємося на те, що в новій редакції Закону України «Про вищу освіту» та в практичних діях уряду ця дискримінація нарешті буде усунута. Інакше монополістів в освіті не позбутися. Бажано врахувати це і в згаданій Доктрині. У світі освіта головним чином є платною, бізнесовою. Державна освіта — це можливість і право отримати кредит від держави на таку освіту з відповідним механізмом повернення того кредиту як грошима, так (і це найголовніше) продуктивною працею у власних і, одночасно, державних інтересах. Відповідно з цим має принципово змінитися уся філософія освіти в Україні. Треба не стільки фінансувати освіту (це питання суто державного замовлення), скільки надати можливість вузам надавати освітні послуги усім, хто цього потребує. Ринок освітніх послуг швидко розвивається, прогресує, і вуз має стати як їх виробником, так і продавцем.
