Сьогодні була на Софійському майдані. Приїхала туди, просто щоб побути: подивитися, скільки людей прийшло, зазирнути в обличчя ійочі, відчути Дух — України, Майдану, часу, мого народу. Дорогою бачила, що люди вже прямують назад: була четверта година — мітинг добігав кінця. Люди йшли групами — компаніями, сім’ями. Перемовлялися, ділилися враженнями. Обличчя — спокійні та світлі. Мені спочатку здалося, що якось замало піднесення, активності, спротиву...
Підійшла до світлого трикутника Софійської площі: люди, прапори, сцена з ораторами. Все було таким органічним отут, біля Древнього Храму. Вважаю, що цього разу нас об’єднає Софія — недарма сьогодні люди прихилилися до неї. Бо ж саме там, здається, живе отой незнищенний Дух моєї землі, Дух України. Дух, який змусив жертовно впасти біля Дніпра легендарний монумент засновникам рідного міста — Кию, Щеку і Хориву. Дух, який закрив двері перед зухвалим хлопом, що назвав себе першою особою у державі. Дух, який у гніві жбурнув на нього ялинковий вінок і відчайдушно сік холодним дощем на схилах Дніпра тих, хто прийшов на нашу землю розповісти, як нам жити, у що вірити, кому молитися, якою мовою співати пісні...
Зі сцени лунали давно вже звичні промови політиків, які тепер стали опозицією, а нещодавно були владою. Я не слухала, оскільки прийшла не до них. Дивилася в обличчя людей: спокійні, світлі, впевнені у тому, що вони знають і роблять. А на мене у відповідь так само запитливо дивилися сотні інших очей, ніби питаючи: «Ну як? Ви готові?». Ми прийшли до Софії, аби відчути, що МИ ГОТОВІ. Готові діяти, стояти до останнього, відстоювати, зберегти. МИ ГОТОВІ.
Знайшла маму. Вона щаслива і розпашіла підійшла від сцени — була у гарному настрої. Бо ж на мітинг приїхала з села, її надії виправдалися.
Я ще раз пробігла очима по людських головах. Виділила з юрби трьох сивочолих чоловіків віку мого тата. Такі собі українські Діди-Дуби. Один з них стояв без шапки, а інший, навпаки, насунув її на самого лоба. Від них йшла така Сила! «Таким Дідам втрачати немає чого. Вони йтимуть до останнього. Вони й нам допоможуть знайти і обрести найголовніше», — подумалося мені...
Над головами тріпотіли прапори: сині, білі, червоні, триколірні — різнокольорові. На сцені говорили. Але — то все було тло... Люди прийшли за іншим — за тим, щоб Дух Святої Софії (Матері-Мудрості) зійшов на них і подарував їм Силу, Впевненість, Віру та Надію. І вони те відчули, бо ж усміхалися одне одному, говорили приглушено, але дуже впевнено і спокійно. Так само — неспішно — почали розходитися. І кожен ніс у душі Вогник, який дома поставить у світлий кут оселі — до образів, до рушників, до книг, до світлин Батьків і Дідів.
Отже, МИ ГОТОВІ...
