Нині більшість громадян вважають, що ми рухаємося в неправильному напрямі, бо звели кланово-олігархічну споруду з величезним майновим розшаруванням людей. Чому так сталося? Причин багато, одні лежать на поверхні, інші — приховані. Вже не вимагає доказів те, що вихідці з колишньої партноменклатури, а також високопосадовці, яким довелося керувати країною після проголошення незалежності, не відзначалися ані масштабністю мислення, ані далекоглядністю, передбаченням. Що ж станеться внаслідок тих чи інших нововведень? Підхоплені стрімким виром подій, вони ледве встигали слідом за ними. Виняток тут один — Євген Марчук. На всіх посадах, а він очолював і уряд, виявив себе як державник, людина обов’язку.
Дрібні помисли — дрібні й справи. І жодні прагнення підсилити їхню значущість, видати як необхідність для суспільства не допоможуть. Не бачити далі свого носа — це надовго, якщо не назавжди. Так, є такі завдання та обов’язки, які не під силу будь-кому, непідготовленому, без необхідних знань, бо вони вимагають, окрім палкого бажання, ще й багато чого іншого.
Відомо, що за політичною незалежністю неодмінно повинна йти економічна, інакше жодних зрушень не досягти. Без цього усіляка балаканина про конкурентоспроможність нашої продукції, нові технології, сучасні шляхи сполучення є пустопорожнім звуком. В умовах України це — зменшення енергозатратності, пошуки інших джерел енергопостачання, розширення власного видобутку блакитного палива. Чому ж тоді газовий зашморг і досі не ліквідовано? Бо газопостачання — бездонне джерело збагачення, не для країни, а окремих осіб.
Здавалося, що більш виваженими і цілеспрямованими мають бути націонал-демократи. Їхній внесок у досягнення незалежності України безперечний. Найбільш відомий із них — В’ячеслав Чорновіл — заявляв, що його охоплює жах, коли він замислюється, яка держава виникла на українській землі. З такого потрясіння й починаються задуми, що ж першочергово треба робити, як діяти, щоб виправити таке принизливе становище. На жаль, мало мав прихильників, які б дивилися правді у вічі, не вдалося створити впливову й потужну партію. Нині один із провідних діячів колись єдиного Народного Руху — Іван Драч — говорить, що Українську державу може бути збудовано тими силами, які існували 1991 року. Проте націонал-демократи мали б неухильно дотримуватися своєї мети — творення національної держави українського народу, й жодного угодовства з явними та прихованими противниками української державності, викриття їхніх підступних намірів. Саме так здобувається загальне визнання та повага. Та й виступати треба щільно згуртованими лавами, єдиною силою. А що ж вийшло? Розпорошення, честолюбство, а то й боротьба одне з одним. Тут вже саме час говорити про здатність створити українську партію, яка б сповідувала національну ідею. І відповідь була б — ні, не здатні, якби не було в нас Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Ця ідеологічна партія, яка бореться за соціальне та національне визволення українців, — справжнє народовладдя.
Неуспіх націонал-демократів зумовлено не лише відсутністю в них організаторських здібностей. Позначилося й те, що вони безпідставно взялися видавати з себе єдино правильних виразників народних дум, не враховуючи досвіду попередників, провідників української нації. А там є необхідні й обґрунтовані настанови, прозорливі висловлювання, застереження, випробувані часом узагальнення, з чого треба починати будувати державу, які труднощі виникають на цьому шляху, як їх здолати.
Майдан 2004 року показав наше уміння згуртуватися для захисту свого волевиявлення, але й тут сталася прикра несподіванка. Ні, зазнали поразки не ті, хто виявив громадянську активність, а ті, заради кого вони стояли в зимові дні не лише в Києві, а й в інших містах. Ці випадкові люди виявились безпорадними в управлінні країною, бо не мали ні національної гідності, ні державницького мислення. Отримано гіркий урок на майбутнє. Він полягає в тому, що треба бути більш уважними і більш вимогливими до наших політиків; знати, за що вони виступають, чого домагаються, чим керуються у своїй діяльності.
Видатний український вчений, державний і політичний діяч Іван Огієнко писав: «Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації — нема державності». Ось що повинно бути в основі стратегії розвитку країни. Чи здатні народні депутати таке осягти? Ні, хіба що з десяток патріотично налаштованих, які є нині у Верховній Раді.
Становище в країні непросте, сповнене протистоянь, можливі й виступи на вулицях різних верств населення. І воно не повинно бути тривалим, бо цей період позначається ознаками духовного і матеріального спустошення. Звідси й непоправні втрати — і не для окремих людей, а для широкого загалу. Єдиний шлях розв’язання всіх цих протиріч в інтересах суспільства — це повернення до національних цінностей українського народу, серед яких слід назвати правдолюбство, працьовитість, взаємодопомогу.
