У світі, як відомо, сформувалися два основні типи держав: національні і збірні, їх часто називають громадянськими. Переважна більшість державних утворень світу є національними державами. Тобто такими, в яких є титульна нація (її ще часто називають корінною нацією). Це звичайно переважна більшість населення країни, яка розмовляє однією мовою, має спільне походження, культуру, економіку тощо.
Переважна більшість націй та їхніх держав виникла після розпаду імперій: західноєвропейські — після розпаду Священної Римської імперії, східноєвропейські — після розпаду Оттоманської та Російської імперій. Цей процес іноді тривалий і важкий. В Україні цей процес тривав протягом чотирьох століть і був чи не найважчим серед інших народів світу.
Проте він іще не завершений. Російська імперія не розпалась після лютневої революції та жовтневого перевороту 1917 року. Проголосивши відомі демократичні гасла, більшовики під їх прикриттям спрямували максимум зусиль, щоб утримати всю територію, яку займала царська Росія. Насамперед, вони вдерлись в Україну: УНР, яка, по суті, була соціалістичною державою, і до проголошення Третього універсалу не хотіла поривати федеративних зв'язків з Росією. Вони напали на незалежну Польщу, бо це теж була колись російська територія. Пізніше під гаслами інтернаціоналізму завойовувались Афганістан та Ефіопія, було введено війська в Чехословаччину, чинився розбій в Угорщині та Східній Німеччині.
Пригадується стаття Мирослава Поповича «Громадянське суспільство України: підсумки ХХ століття» («День», № 244 від 1999 р.). Автор пише: «Всупереч поширеним тлумаченням, українська мова не була в імперії заборонена». Може, воно й так: спеціального декрету царів із цього приводу не було. Мабуть, тому, що, на їхню думку, не було самої української мови. Було «малороссийское» або «южнорусское наречие». Проте мова все-таки була, були «Кобзар», «Енеїда», але не було «Букваря», виданого цією мовою, над яким працював Тарас Шевченко. Застосовуючи принцип нації-держави, втілення національного духу, про утвердження української державності повинні і могли б піклуватися ті громадські структури, про які пише автор. Однак біда в тому, що наша правова держава про це не піклується.
Сподіваємося, що новий уряд Української держави працюватиме над утвердженням національної державності на основі добре розвинутої системи громадянського суспільства.
Іван ВЕСЕЛОВСЬКИЙ, педагог, пенсіонер, Київ
