Ярина ГЕРАЩЕНКО, голова Запорізької молодіжної громадської організації «Студентська Свобода»:
— Хорошим сьогодні я вважаю те, що люди з кожним днем дедалі більше розуміють, що вони українська нація, громадяни усвідомлюють свою роль і консолідуються заради перемоги над московським ворогом. Також нарешті звільнили з полону нашого побратима Тимура Книша (голова Запорізької міської організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода», що служив заступником командира однієї із рот батальйону «Донбас». — Авт.), який після Іловайської трагедії пробув у полоні бойовиків орієнтовно півроку. Сльози щастя, ми так довго його чекали! Це неймовірна людина! Не зважаючи на незручний час його приїзду, зібралось доволі багато людей. В той же час, важко дивитись на те, що наші воїни, притримуючись режиму припинення вогню, залишаються мішенню для окупантів — перемир’я, на мою думку, не є ефективним, а лише збільшує кількість загиблих. Погано, те що, гине цвіт української нації... молоді хлопці, які мають розбудовувати Україну.
Альберт ПАВЛОВ, директор благодійного фонду «Щаслива дитина»:
— Для духовного розвитку я почав спілкування через книги з такими мудрецями, як Лев Толстой, Торо і Гессе. Їхні думки допомагають мені прийти до правильного розуміння життя і знайти відповіді на багато запитань. Водночас, я дуже радий тому, що дитяче село Happy Child в Михайлівському районі Запорізької області вже скоро розпочне свою роботу. Проект дитячого поселення спрямований на адаптацію прийомних дітей та дітей з особливими потребами, яким у звичайній школі важко отримувати знання. Це — своєрідна альтернатива інтернату, тільки тут разом із дітьми будуть проживати їхні прийомні батьки, які зможуть брати участь у процесі виховання. Будівництво поселення ми розпочали декілька років тому і ось вже влітку цього року перший будиночок у селі прийме 10 дітей-сиріт, в тому числі і з особливими потребами. Разом з тим, жахливим сьогодні є те, що божевілля війни в Україні триває, як і подальше розпалювання ненависті між людьми. Безумовним негативом є й подорожчання медикаментів та медобладнання, що позначиться насамперед на важкохворих дітях і дорослих.
Дмитро РОМАНЧУК, власник інтернет-магазину:
— Нинішні умови життя в країні та, зокрема, ведення бізнесу вкрай важкі, адже купівельна спроможність населення чи не щодня падає стрімкими темпами. З початку року мені довелось відмовитись від закупівлі більшості звичних для себе товарів. Однак в асортименті мого магазину з’явились актуальні для нашого сьогодення речі: військова форма, що не піддається вогню, якісне вологостійке взуття та інші корисні для наших бійців речі. Це дозволило мені не лише залишитися на плаву, а й знайти можливість допомагати військовослужбовцям, передаючи їм через волонтерів необхідне спорядження. Зараз усім важко жити, проте необхідно не забувати про тих, кому найважче за всіх і завдяки кому ми сьогодні можемо спокійно вийти на прогулянку зі своїми дітьми. До речі, нещодавно мій молодший восьмирічний син здобув свою першу золоту медаль на всеукраїнських змаганнях із плавання. Сподіваюсь, це стане відправною точкою його успішної кар’єри і йому не доведеться проявляти свої таланти із автоматом в руках.
Віктор МАЗУРОВ, лікар-терапевт приватної клініки:
— Лиха навколо нас сьогодні багато. Морально важко дивитись, слухати, читати новини, але така сьогодні реальність, і з нею доводиться рахуватись. Я вже давно працюю лікарем і по роботі стикаюсь із різними людьми, однак можу констатувати, що останнім часом усі вони наче стали більш свідомими, схильними до добрих вчинків. Серед наших клієнтів, попри їхні нарікання щодо рівня життя, побільшало охочих брати участь у благодійних програмах, а на початку року я неодноразово спостерігав черги в Центрі переливання крові. Це дуже сильно надихає і мене, і моїх колег. А нещодавно на реабілітації у нас побувало кілька бійців з добровольчих батальйонів, що отримали поранення десь в районі Маріуполя в ході чергової атаки сепаратистів. Їхні травми, дякувати Богу, виявилися відносно неважкими. Нетривале спілкування із ними допомогло мені зрозуміти, що кожен з нас — це потенційний герой: сьогодні ти слюсар на заводі або студент, а завтра ти рятуєш від ворожих снарядів десятки життів.
Юлія КОВАЛЬОВА, вчитель історії:
— Останнім часом дедалі більше уваги приділяю роботі. У зв’язку із ситуацією в країні набагато серйозніше сприймаю ту місію, яка покладена на звичайного викладача. Адже події останнього року вплинули і на учнівське середовище. На вчителя історії якоюсь мірою більше, ніж на інших, покладена відповідальність за патріотичне виховання сучасної молоді... І мені дуже приємно, що учні мого 10 класу не залишились осторонь подій, що відбуваються. Вони беруть активну участь в усіх акціях, які пов’язані з допомогою солдатам, і дедалі частіше самостійно проявляють ініціативу... І ще жоден з них не попросив за це підвищити оцінку з предмету! Це приємно дивує...Вони змінились. Ні, вони не перестали бешкетувати, запізнюватись на уроки, прикрашати дійсність. Вони й досі вигадують якісь неймовірні історії, через які не змогли виконати домашнє завдання, а то й взагалі прийти до школи. Але вони стали іншими... Я частіше бачу зацікавлений погляд на уроках історії, виникає дедалі більше запитань та історичних паралелей із сучасністю. Я частіше чую українську мову на перервах. Щоб подолати труднощі мовного бар’єру, який інколи виникає, вони вигадали собі своєрідну гру на перервах: хто вимовить слово не українською мовою, або суржиком, тому придумують якесь жартівливе завдання. Постійно спілкуватись українською ще доволі важко, враховуючи, що Запоріжжя більш російськомовне місто, але, як кажуть: головне задати темп, а інші підтягнуться. За останній рік вони якось аж занадто швидко подорослішали. Їм, звісно ж, залишаються притаманні усілякі дитячі пустощі, але вони стали добрішими та більш чуйними до проблем оточуючих, почали мислити ширше. Я дуже пишаюсь своїми дітьми. Вони справді вдячні тим, хто забезпечує всім нам мирне небо над головою. І це не лише на словах... Вони свідомо роблять свій маленький внесок у майбутнє нашої Батьківщини. В ті моменти, коли опускаються руки, здається, що все втрачено, що кращі часи настануть не скоро — дивлюсь в їхні очі, сповнені юного ентузіазму та бажання щось змінити на краще, якось допомогти, і розумію, що надія в нашої країни є!
