Якось наприкінці минулого року журналісти відомої ліберальної російської радіостанції «Эхо Москвы» провели масований «наскок» на Україну і протягом трьох діб взяли інтерв’ю у низки українських політиків. Дісталися навіть до Олега Тягнибока... І тут той видав. Те, що він казав, врешті, не має особливого значення, бо Тягнибок казав тільки те, що він завжди каже. Річ у тім, як він давав це інтерв’ю. Незважаючи на московських гостей і московський ефір, він наполіг на інтерв’ю українською мовою. Зрештою, серед москвичів знайшовся такий собі Матвій Ганапольський, який вілько володіє українською, і розмова відбулася. Однак для московських слухачів це був шок. Сайт радіостанції розжарився від обурених коментарів, дійшло навіть до претензій керівництву радіостанції в недотриманні статутних норм, адже там, у реєстраційних документах, написано: мовлення ведеться російською мовою, і жодною іншою. Тож у записі на сайті це інтерв’ю з’явилося в перекладі того ж таки Ганапольського.
Дозволю собі ще один екскурс у нещодавню історію часів президентства Віктора Ющенка. Теж радіостанція, але вже українська редакція «Радіо Свобода» якось запросила до ефіру політологів різних політичних сил. Слухати почав не спочатку і весь час не міг збагнути, хто ж там такою вишуканою українською мовою представляє Партію регіонів? Коли дійшло до кінця і ведуча оголосила, що ми слухали думки відомого правозахисника і дисидента Володимира Малинковича, моєму подиву не було меж: я взагалі до того й не знав, що Малинкович знає українську, а тут раптом...
Давайте замислимося, а чому раптом Малинкович заговорив українською, коли в Україні ні на телебаченні, ні на радіо, ні на інших публічних заходах взагалі нею не говорив? Скрізь і завжди демонстративно та принципово він говорить російською, наголошуючи тим самим, що справжній політичний вододіл у нашій державі розмежований мовою спілкування і наявністю саме цього російсько-українського мовного протистояння. Відповідь проста: українська служба «Радіо Свобода» дотримується європейських мовних правил. Або ти в ефірі розмовляєш реєстраційно дозволеною мовою, або не говориш взагалі! Щоправда, якщо ти не знаєш реєстраційної мови радіостанції, тебе можуть (і будуть) перекладати, але для громадянина України пана Малинковича, колишнього співробітника тієї ж «Радіо Свобода», таке було просто неприйнятним і навіть образливим. Тому він і заговорив українською.
Хоч як би хто з нас ставився до пана Малинковича, але у високому освітньому рівні й інтелігентності йому не відмовиш. А як же з порядністю, толерантністю, повагою до символів держави, основною з яких є державна мова? Отже, її можна зневажати як в ефірах українських радіо- і телестанцій, так і в публічних виступах? А тут уже питання не до нього, а до нас із вами. І мабуть, не так до нас, як до керівників, редакторів та ведучих україномовного ефіру.
Шановні панове, у ваших реєстраційних документах зазначено, що ви україномовні ЗМІ і ведете мовлення українською. Так, там не прописані санкції за порушення цих правил, але хто вам давав право не дотримуватися цих правил? Скільки разів на день у ваших ефірах ми чуємо: «Извините, но я буду говорить по-русски. — Так-так, будь ласка, ми вас прекрасно розуміємо...»
Скільки разів на день до ефірів запрошують і держчиновників, і різних там фахівців-докторів-академіків, які не вміють висловити свою думку державною мовою? Коли нарешті ми почуємо: «Вибачте, але у нас україномовний ефір — або розмовляйте українською, або кладіть слухавку». Проливаючи сльози над тим, що проти нас ведеться інформаційна агресія, наші інформаційні оборонці продовжують здавати навіть ті позиції, які ще нам залишили «с барского плеча».
Якось в одній військовій частині київського гарнізону нашої української армії до мене ламаною російською мовою звернувся молодий солдат строкової служби. Я зопалу присоромив його, новобранця-галичанина, за російську, а у відповідь почув мовчанку і тужливий погляд, мовляв, «і ти, Брут...». Мені стало не по собі, бо раптом я зрозумів, як же може цей солдат захистити своє право говорити українською в українській армії, коли всі, від його старшини, командира взводу, командира роти й аж до командира частини, «чтокают». А якщо в нього, як у переважної більшості новобранців, ще й нелади зі службою, якщо йому тут просто ТРЕБА ВИЖИТИ, то хіба йому до мови? Коли його, крім усього іншого, ще й пригнічують мовою і, можливо, докоряють?
А хіба це поодинокий випадок? Хіба такого немає в КОЖНІЙ військовій частині, в майже кожному відділку міліції, в кожному суді, кожному банку чи офісі крутої фірми? Чи, може, у нас немає кадрового добору і звільнень за україномовною ознакою? Чи, може, хто чув про кримінальне переслідування за цей злочин у нашій незалежній Україні? Хоча б одне!
Сьогодні українська мова, за даними дослідників, має 46 мільйонів носіїв, за рівнем поширеності у світі посідає 17-те місце. За останні сто років ми пропустили вперед поляків — завдяки їхньому патріотизму (58 млн), турків — за рахунок примусової асиміляції підданих (60 млн) і в’єтнамців — завдяки їхній народжуваності (68 млн). Ми, українці, мабуть, одна з великих світових націй, якої не побільшало за останнє століття, бо не вирізняємося серед інших патріотизмом (захистом свого), агресивною імперськістю (привласненням чужого), та й у відтворенні собі подібних завжди відбувалися якісь війни чи Голодомори, що цьому перешкоджали.
А чи може наша рідна українська мова на рівних змагатися з найпоширенішими мовами світу? Чим ми гірші? Чого нам для цього бракує? Відповідаю одразу: нам бракує здорової політично наступальної амбіції на державному рівні, бо все інше в нас є. Уже сьогодні ми бачимо, що перехід на українську мову високотехнологічних і технічних закладів відбувається без проблем. Немає жодних проблем і для розвитку україномовної фундаментальної науки. Пригадаймо, найперша у світі двотомна «Енциклопедія кібернетики» видрукована 1973-го саме в Києві і саме українською. Це вже потім її перекладали і російською (1974), і японською (1977), і англійською (1977). А найпершу у світі пісню в космосі саме українською співав космонавт Павло Попович, його просив про це Сергій Корольов. Проводжаючи його в політ, він казав: «Будеш на орбіті, затягни, Паша, нашу: «Дивлюсь я на небо...», щоб усі чули».
У нас бракує лише одного — політичної волі до власного розвитку і захисту своїх українських національних пріоритетів. Нам, бачте, якось соромно наполягати на своїй українськості.
